Читати книгу - "Спомини"

Ця зустріч із “представниками компетентних властей”, яких делегати УГКЦ сприйняли за генералів Генерального штабу Червоної Армії, відбулася 26 грудня 1944 р. на бажання Президії Верховної Ради СРСР у кабінеті начальника секретаріяту НКВС-МВС СРСР та близького соратника Лаврентія Берії Степана Мамулова.

Це були три комісари держбезпеки 3-го рангу МДБ СРСР: голова відділу контррозвідки Павло Федотов, начальник головного управління по боротьбі з бандитизмом Олександр Леонтьєв та голова відділу спецоперацій Павло Судоплатов. Три “генерали” представилися як Іванов (Федотов), Лєбєдєв (Леонтьєв) та Сергєєв (Судоплатов).

Зміст бесіди з делегацією УГКЦ див. у вид.: Ліквідація УГКЦ (1939–1941): Документи радянських органів державної безпеки / ред. С. Кокін, В. Сергійчук, т. 1. Київ: ПП Сергійчук М. І. 2006, док. № 53, с. 277–285.

Лат.: “для видимости”, “про людське око”.

Це був полковник Хом’як (він же Василь Лебідь або “агент 82”), який зв’язався з митрополитом Сліпим через о. Івана Котіва. Про полковника Хом’яка та о. Івана Котіва див. “Спомини”, прим. 358 та 338 відповідно [у електронній версії — прим. 524 та 497. — Прим. верстальника].

Послання “Духовенству і вірним” від 28 березня 1945 р. // ЦДІАЛ, ф. 408, оп. 1, спр. 50 (11 арк.).

Лат.: “під печаттю таємниці”, “під строгим секретом”.

Сліпий тут подає неточну інформацію, бо ж він, зрозуміло, не знав про розробку планів знищення УГКЦ на найвищому рівні. Ці плани були детально розроблені в березні 1945 р. головою Ради в справах РПЦ генерал-майором НКДБ Георгієм Карповим і затверджені самим Сталіним. Ярослав Галан та Гавриїл Костельник були лише виконавцями визначених їм завдань на окремих етапах набагато масштабнішої акції.

Лат.: “під секретом”.

Як бельгійський громадянин, о. Йосиф де Вохт змушений був виїхати з СРСР у грудні 1948 р.

Про Івана Зятика (1899–1952) див. “Спомини”, прим. 423 [у електронній версії — прим. 621. — Прим. верстальника].

Про Адріяна Зафійовського (1882–1973) див. “Спомини”, прим. 351 [у електронній версії — прим. 515. — Прим. верстальника].

Про Миколу Хмільовського (1880–1963) див. “Спомини”, прим. 347 [у електронній версії — прим. 511. — Прим. верстальника].

Про Івана Чорняка (1899–1980) див. “Спомини”, прим. 337 [у електронній версії — прим. 496. — Прим. верстальника].

Григорій Мисак (1909–1978) — єромонах-редемпторист, родом зі с. Тишиця на Львівщині. Деякий час навчався в Перемиській семінарії, у 1931 р. вступив до монастиря редемптористів, у 1932 р. виїхав на навчання до Бельгії, де в 1935 р. склав вічні обіти. У 1936 р. повернувся в Галичину і в 1937 був висвячений єпископом Іваном Бучком. До 1939 р. був учителем у ювенаті, душпастирював та проводив місії на Лемківщині. У 1942–1946 pp. був заступником настоятеля монастиря у Станиславові, а після його ліквідації — економом у монастирі в Голоску (1946–1948). Врешті переїхав до Унева, у 1950 р. був заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Після звільнення в 1956 р. повернувся ло Львова, але місцева влада відмовила йому в прописці й він був змушений виїхати в Центральну Україну. Оселився у Вінниці, знайшов там роботу, придбав помешкання на вул. Крутий Узвіз, 9, де відправляв богослужіння, згуртував навколо себе спільноту вірних і підпільно душпастирював, допомагаючи римо-католицьким священикам в Центральній Україні та на Львівщині. Його вважали “місіонарем цілого Поділля”. Помер 31 серпня 1978 р. у Вінниці.

Йосиф Сліпий тут неточно вказує назву міністерства. З 1962 р. в РРФСР та інших союзних республіках існувало Міністерство охорони громадського порядку (МООП — Министерство Охраны общественного порядка). В 1966 р. замість республіканських міністерств було створене загальносоюзне Міністерство охорони громадського порядку, яке в 1968 р. знову перейменували на Міністерство внутрішніх справ СРСР. Ця назва зберігалася до розвалу СРСР у 1991 р.

У часи підпілля священики керувалися правилами душпастирства, складеними Йосифом Сліпим у 1941 p., які дозволяли при потребі бінувати, тобто служити по дві Літургії на день (див. Й. С. Правила сучасного душпастирства. Збараж 1941). Така необхідність була й у випадку єпископських свячень Василя Величковського, коли в один день Йосиф Сліпий відслужив дві Літургії.

Про єп. Йосафата Коциловського, ЧСВВ (1876–1947) див. “Спомини”, прим. 207 і 383 [у електронній версії — прим. 352 і 560. — Прим. верстальника].

Про єп. Григорія Лакоту (1883–1950) див. “Спомини”, прим. 170 [у електронній версії — прим. 311. — Прим. верстальника].

Про о. Михайла Мельника