Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

Рей налякано поглянув на Фелісію, трохи помовчав, а потім пошепки твердим голосом відповів:

-Не бери це в голову, Фелісія. Та жінка справді була божевільною. Не варто вірити кожному її слову. Вона до тебе вбивала стількох дітей по тим же самим причинам. І до чого це призвело? Мертвих неможливо повернути. Карен Дорсет загинула в тій аварії. То був нещасний випадок, котрого неможливо уникнути. Дорсет повинна була змиритися з нещастям та навчитися жити далі. Натомість, вона стала одержимою ідеєю воскресіння Карен. Твоя дружба з дівчинкою та схожість ваших інтересів - це просто звичайний збіг і нічого більше. Ти правильно вчинила, що втекла з будинку пані Дорсет. Життя продовжується, як ти сказала. І не варто постійно озиратися через плече та породжувати сумніви у власному серці. Головне, вчасно схаменутися та повернутися на вірний шлях в своєму житті. Те, якою ти будеш людиною, залежить від того, як ти проживеш своє власне життя. І не треба зважати на думку інших людей. Не всі з них можуть бажати тобі добра, а деякі й потаємно заздрять тому, чого ти здатна досягти, варто лише докласти до цієї справи зусилля.

Рей обійняв ще раз дівчину так само тепло, як обіймав би власну дитину, а потім поквапився повернутися до будинку. Але Фелісія встигла помітити, що товстун розчулився і плакав, не стримуючись. Вона була вражена й стояла приголомшеною на місці. Довгий час дівчина вірила в те, що Рей ненавидить її і є запеклим ворогом. А виявилося, що він щиро любив Фелісію і піклувався про неї весь той час, поки вона була у місті. За маскою суворого поліцейського, котрий ловив її за різноманітними дрібними злочинами, ховався її самий найбільший приятель. Посміхнувшись про себе, Фелісія повернулася до власного автомобіля й завела двигун. Її кликало до себе ще одне місце, але перед наступним візитом вона збиралася заїхати у квітковий магазин та купити в ньому червоних троянд.

                            🌹🌹🌹

До міського кладовища Фелісія приїхала вже тримаючи на колінах два букети троянд. Одні квітки були темно-червоними, як вона і бажала, а інші персикового відтінку. Для дівчини ці два букети символізували собою характери й особистості людей, котрі відігравали в її житті особливу роль. Припаркувавши автомобіль біля огорожі, Фелісія вийшла та озирнулася навкруги. Стара сторожка стояла занедбаною і встигла вже порости високим бур'яном, котрий сягав до даху невеличкої хатинки. Після смерті містера Вітта ніхто так і не підхопив естафету його служби, котрій чоловік присвятив більшу частину свого тривалого життя. Проте, кладовище не здавалося таким занедбаним. Вочевидь, хтось інший наглядав за ним і приводив до порядку.

Тримаючи в одній руці два букети, іншою Фелісія тихенько відчинила хвіртку цвинтаря та увійшла на його територію. Незважаючи на денне світло, у цьому місці завжди стелився землею прозорий білий туман, котрий приходив десь з окраїни міста. Розповсюджуючись поміж надгробками, силуетами старовинних склепів та химерних статуй янголів, він надав всьому цвинтарю похмурої містичної атмосфери, від якої у Фелісії мурахи пройшлися спиною. Іноді на шляху дівчини з надгробків виринали цілі зграї воронів і вона здригалася від цієї неочікуваної зустрічі. Птахи розлючено каркали, стривожені візитом людини, та розліталися на всі боки, гублячи своє чорне пір'я.

Проходячи крізь різноманітні могили, Фелісія уважно вдивлялася у написи на них, стерті внаслідок вітрів та інших погодних умов. Їй довелося зайти в саме серце кладовища і лише там, серед осередків інших могил вона побачила самотній сірий надгробок, прикрашений портретом хлопчика, котрий всім своїм видом походив на сіреньку налякану мишку. Серце Фелісії болісно стислося від одного погляду на це знайоме обличчя. Колишні спогади про полон у Дорсет промайнули перед її очима, але тепер вони не були її одержимістю чи кошмарами, а, скоріше, гірким досвідом власних помилок. Підійшовши ближче до могили, дівчина обережно опустилася навпочіпки перед нею та зазирнула в очі зображеної на портреті людини. Тяжко зітхнувши та шморгнувши носом, Фелісія поклала на могилку букет персикових троянд і зі слабкою посмішкою сказала тремтячим голосом:

-Привіт ще раз, Корі. Так дивно дивитися на твій портрет. Здається, ніби ти на ньому застиг вічно у часі, зовсім не змінився й залишився самим собою. Чого не скажеш про мене. Та дівчинка, котрою ти захоплювався за її власний непослух, давно померла, загинула, коли зрадила тебе і залишила на поталу тієї страшної відьми. Лишилася тільки жінка, яка страждала все життя через цю непоправну помилку, брехню та постійну втечу від свого минулого. Я знаю, Корі, що тебе могло б тут не бути, якби я все вчасно розповіла. І мені жити вічність з цим клеймом на душі. Від одного усвідомлення того, що все могло бути інакше, в мене серце обливається кров'ю... Проте, я знаю, що ти мене вже пробачив уві сні. І не хотів, щоб я все життя знищувала себе зсередини через це. Ти віддав своє життя, щоб жила я. Це мені треба дякувати тобі за порятунок, за повернення віри у мої можливості та боротьбу. Ти не уявляєш, Корі, але саме ти врятував мене від смерті перший раз. І це був ти, хто врятував мене від кошмарів минулого та допоміг їх остаточно подолати. Тобі я буду вдячна все моє життя і присягаюся, що не промарную його даремно. Я зроблю цей світ кращим, щоб більше ніхто не міг загинути такою смертю, як всі ті діти і ти сам. Я знаю, що твого тіла тут немає, Корі, що говорю до порожнечі й ти мене не чуєш... Дякую тобі і хочу попрохати ще раз пробачення за те, що я була такою егоїсткою та жорстокою людиною. Прощавай, Корі. Скоріше за все, що ми більше з тобою не побачимося.

На троянди перед могилою впали сльози Фелісії і блискучою росою застигли на персикових пелюстках, виграючи у слабкому сонячному промінні. Дівчина підвелася, торкнулася надгробку блідою рукою й змусила себе відвернутися від могили та рушати далі. Смуток робив кожен крок Фелісії важким та непосильним, але вона відчувала, що це було їй необхідно. В цьому місці дівчина остаточно прощалася зі своїм минулим та дорогими серцю друзями, з котрими її звела сама доля по невідомим причинам. Пройшовши до самого дальнього кінця кладовища, Фелісія спинилася біля мармурового склепу із зображенням ворона. Замислено роздивляючись таємничий знак, дівчина пригадала деталі свого сну і зрозуміла, що вона вже бачила цей символ наяву. Він був в сімейних альбомах Карен та добре закарбувався в пам'яті Фелісії. Ворон - то герб роду Дорсетів, племінних стародавніх відьом, могутніх мудрих жінок, що зберігали свої таємниці тисячоліттями. А Кассандра, Сесілія та Карен були якимись не такими, білими воронами серед своїх видатних предків. Одна, як вже потім дізналася Фелісія, знищила всіх сестер по ордену. Друга спотворила ідеали ордену задля досягнення особистих цілей. А третя ... Третя була мрійливою та лагідною натурою, котрій судилося так рано померти через жахливий випадок на дорозі.