Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Із соціологічного погляду, Едмонд був одним із кавалеристів без коня, таких у той час багато ходило по місту; їхня участь у заворушеннях, що назрівали, була доволі значною. Якщо трохи покопати, то скрізь можна на них натрапити. Всі вони попересідали на автомобілі. В Едмонда додався ще й сарматський елемент. Їздити верхи — було не тільки панським задоволенням, але й тиранічною дією. Це проявлялося в його поведінці, зокрема в еротичній.

Він надавав перевагу сором'язливим створінням, наділеним певного пишнотою, з блідим, майже білим обличчям, на якому нижня губа виступала вперед. Такий тип можна зустріти в Арозі[186] або на венеційських пастельних картинах — голубки із сяючими очима, червоним дзьобиком, білосніжною грудкою. Про інтелект мало що можна сказати, адже вони мали слухати і майже не розтуляли рота. А проте панувала добра евфонія, цілковите порозуміння, коли я сидів разом із ним та однією з цих дівчат — найчастіше в «Мокка Ефті», невеличкій кав'ярні Фрідріхсштадту[187]. Коли ж голубка бадьорішала й наважувалася на якусь репліку, він сприймав це з такою собі прихильністю: «Ти дивись — ти ж знаєш, що потім я тебе осідлаю?»

Мені здавалося, що дівчата реагували на такі речі не без приємності. Серед чоловіків усе було по-іншому; багато з них із самого початку здавалися Едмонду підозрілими. Їхній погляд він вважав неприємним: ніби обмацував, роздягав і міг набути інквізиторської гостроти. Едмонд полюбляв спантеличувати своїх співбесідників, опускаючи в розмові деякі ланки причинно-наслідкового ланцюга та викладаючи їм в обличчя більш або менш приємні висновки; а ще він мав репутацію нишпорки.

Примітивні особи вважали його стукачем; часом траплялося, що крамарі визвірялися на нього, коли він довго стояв на ринку або біля вітрини і спостерігав за загальним рухом. Дівчата, з якими він заговорював, — на відміну від Цербіно, він робив це доволі рідко — вважали його агентом поліції моралі. Вони відгортали лацкан його куртки, гадаючи, що там має бути значок поліціянта. І це було несправедливо щодо нього, адже якщо говорити в термінах зоології, тут правильно був визначений тільки рід, але не вид. І справді, його пристрастю був збір інформації. Його літературне, соціальне й еротичне життя було заповнене комбінаціями, розслідуваннями й викриттями. Все це задовольняло його само собою, як гра, як безпричинне накопичення. Заради насолоди йому не потрібно було навіть підводитися зі свого крісла, проте, як і герої Достоєвського, він безперервно був у русі.

До речі, він також був добрим шахістом. Я грав з ним неохоче, адже якщо йому вдавався нищівний хід, він не міг приховати свого задоволення, яке вже не мало нічого спільного із самою грою. З цієї причини його не любили як начальника. Його розпорядження виходили за рамки роботи або ж із ними було пов'язано щось таке, що навіть тоді, коли мало своє обґрунтування, викликало незгоду того, кого воно стосувалося. Навіть той, хто охоче виявляв послух, почувався ображеним. Я можу висловлювати тут своє судження, оскільки спостерігав за ним протягом різних фаз життя: від безробітного фланера та любителя насолод, потім — запопадливого помічника, який умів виявляти гнучкість, і до особи з більш-менш великими повноваженнями.

Помилкою було б виснувати зі сказаного, що Едмонд нагадував велосипедиста, який розганяється, рухаючись униз, і горбиться, підіймаючись вгору. Таке роблять лише дурні голови. Людина залишається тією самою, коли змінюється тиск, але вона помічає цю зміну й підлаштовується під неї. Саме в цьому й полягає особлива сарматська віртуозність. І в цьому пункті варто зауважити, що претензія Ніцше на те, що він походить від польських аристократів, набуває деякої правдоподібності.

Для мене прогулянки з Едмондом були цінними, оскільки він мав іншу систему мислення, на тлі якої власні проблеми вирізнялися різкіше. Ми повільно йшли навколо площі й завертали у підворітні. Якось на Ґренадірштрасе один тип вигукнув до нас: «Гей, задаваки!», хоча ми були доволі скромно вбрані. Зразу після цього з якогось шинку вийшов молодий хлопець — нафарбовані щоки, виголена потилиця, приталена куртка, напівчоботи зі вставками з білої шкіри-глясе. «Ось та елегантність, яку тут можна собі дозволити».

У той час Едмонд, якщо не ходив по своїх знайомих, збираючи новини, цілими днями спав і читав. З особливою пристрастю він заглиблювався в читання «Таємних історій та загадкових людей» Бюлау[188]; то був дванадцятитомний скарб для любителів комбінацій його штибу.

Я зустрів його біля телефонної будки, він дзвонив Едіт, аби довідатися, чи там усе спокійно. Він сказав їй, що до пізньої ночі працює в лабораторії. Їй не варто було знати, де він проводив першу половину вечора. У цих опівнічних прогулянках він поєднував приємне з корисним. Для нього вони мали значення ізоляційного шару. Едіт уже кілька разів щось винюхувала, як песик, який ставав неспокійним через чужий запах.

Настрій цих розмов був для мене більш звичний, ніж їхня тематика. Ми обговорювали характери або манери поведінки. Тоді я намагався розробити реєстр осіб до текстів Достоєвського — за принципом генеалогічного дерева чи, радше, молекул органічної хімії. Це мало допомогти в читанні великих романів, дія яких була знайома Едмонду до найменших деталей. У таких випадках людина входить у твір, як у позачасову дійсність. Іноді ми проводили менше часу на берлінському бруку, ніж на петербурзькому Сінному ринку або в задрипаному шинку, в якому коротав свою останню ніч Свидригайлов. А ще я пригадую, як одного разу ми обговорювали самогубство одного пілота, про яке писали газети. Той пілот розбив свій літак — він кинув його в піке, без огляду на пасажирів, яких перевозив. Я знав, що Едмонд мав іншу думку про нього, ніж я.

Отже, Александерплац править радше лаштунками, а життя тут було тільки супроводом, флюїдом. Цим я не хочу сказати, що та площа не впливала сама собою. Декомпозиція, яка відбувається в таких місцях, загрожує не лише порядку, але також вивільняє певні сили. Це місця низької резистентності до входження — і не лише для хвороб.