Читати книгу - "Дитя песиголовців"

І що робити?! Із ким порадитися? У Віктора своїх проблем вистачає. Втягувати Стефа із Беном ще в цю історію? Поговорити відверто з Елізою?

Гаразд, вирішила вона, ранок вечора мудріший. Вигадаю щось, збрешу. Чи таки сходимо; зрештою, велика справа — навідатися до Штоца! Не з’їсть же він нас.

* * *

Додому вона прийшла пізно: поки навели лад, поки обговорили ще раз план дій. Власне, плану як такого не було, «тримати ніс за вітром і не підставлятися» планом не назвеш. А, так, і щодня обмінюватися новинами — це якщо будуть новини.

Марті дуже кортіло спитати у лицарів, чи не чули вони щось про «Драконових Сиріт», — та стрималася. Справа була не в обіцянці Штоцу, він-бо просив перетерпіти два дні — ну то два дні минуло. Просто — як поясниш, навіщо тобі все це потрібно? «Тобі що, Марто, решти проблем не вистачає?» Не вдаватися ж у нюанси щодо Віктора і його досліджень.

— Вечерятимеш? — спитала Еліза. Вона сиділа у вітальні, по телевізору показували якийсь вітчизняний серіал, «Донька єгеря-2» чи щось у тому ж дусі. Мачуха його не дивилася, у неї на колінах був нетбук, на екрані — стрічка новин та в окремому вікні — поштова скринька.

— Не відмовлюся, дякую. — Марта розстібнула сумку, витягла пакунок із яблуками. — Тут тобі передали.

Еліза обернулася. Обличчя в неї було змарніле, під очима — тіні. Навіть макіяж не допомагає, подумала Марта майже зі співчуттям.

— Так, він мені писав, попереджав. Вибач, я сказала, щоб більше тебе не смикав. Там… непросто все.

— Ок, — сказала Марта. — Ясно.

— Не в тому сенсі. Ці яблука — він їх, вважай, незаконно дістав. Якби його напарник виявив… чи ще хтось…

— Ок, — повторила Марта. — Слухай, ти не знаєш, а зі Штоцем у нього які справи?

— Зі Штоцем? — У Елізи якраз вистрибнула іконка про те, що прийшов новий лист. Вона відкрила і проскролила. — Ну які у них можуть бути справи… Слухай-но, Марто, ти не забула — пан Ньєссен завтра чекає на тебе із документами.

— А не можна просто відправити поштою? У мене завтра Інкубатор, ну і… — Вона затнулася. — Гаразд, про пошту — це я зморозила. Поки пакунок дійде, я вже випускні здам. Але… курьєром, наприклад?

Еліза нарешті відірвалася від екрана.

— Марто, — сказала, — це не пересічний бюрократик із контори. Пан Ньєссен — один із правильних, шанованих громадян Ортинська. І він робить нам послугу, розумієш? Я би знову пішла з тобою, але… це те, про що я хочу поговорити з тобою окремо. Ти повечеряй спершу, і так уже пізно.

Сперечатися з нею Марта не була готова. Вирішила: поїм, а потім скажу їй все-таки, і хай воно палає розтаким полум’ям. Не поїду на завод, просто не зможу — здається, навіть задля Віктора. І знати не хочу, як ця правильна людина примудряється бути добрим батьком чи там чоловіком. А може, він частину своєї пам’яті звантажує на флешку і лишає на роботі, — ну, щоб не пам’ятати про те, що коїться в нього на заводі? Про всіх тих собак, якими вони приходять і якими йдуть після доїння.

Марта вечеряла — і чула, як Еліза із кимось говорить по телефону (так, так, геть з голови вилетіло, вибач, я скажу їй, а, ти сам, ну добре), потім мачуха знову заходилася клацати по клавішах, і в цей момент задеренчала мобіла Марти.

— Привіт, — сказав батько. — У тебе на завтрашній вечір які плани?

— Поки не знаю, — чесно відповіла Марта. — Уроки на середу готувати, все-таки. Якщо ти про Штоца, то…

— Я пам’ятаю про Штоца, — перебив він, — але це доведеться відкласти до середи. Забув тобі минулого разу сказати: у нас День пам’яті. Прийдеш?

— От просто завтра? Ого! Круто! Прийду, звісно.

І сама подумала: ще день відстрочення, щоби все зважити й прийняти рішення. Мало там про що Штоц просив, нехай чекає. Чи он з Бударою поки гомонить.

— Слухай, — кашлянула Марта, — якщо ти вже зателефонував… Хотіла спитати з приводу снів. Ти казав, що останнім часом не спиш. Ти… ти в цьому впевнений?

У динаміку, десь вдалині, раптом голосно загавкали собаки. Переляканий голос вигукнув: «Ви куди! Стояти! Стояти, я к-кому!..»

— Впевнений, — сказав батько. — Якщо захочеш, обговоримо це завтра ввечері, а зараз вибач, мені треба йти. Схоже, в нас тут гості.

Марта відклала мобілу й спокійно доїла. Зрештою, повинна ж у неї бути можливість без поспіху та паніки повечеряти.

«Донька єгеря» тим часом відступила перед неминучою рекламою, та — перед черговим випуском новин. Еліза зробила звук трошки голосніше, наче справді цікавилася заворушеннями на південному узбережжі Саррагалли.

Марта доїла, помила посуд і — діватися нікуди — пішла у вітальню. Чекає людина, спати не лягає, дивиться он уже напрочуд захопливий сюжет про зміни в певних статтях карного кодексу.

Виявилося — не просто дивиться, навіть нетбук відклала. От же ж які різнобічні можуть бути інтереси в людей.

— Я поки яблука в холодильник кладу, еге ж? — сказала Марта.

Чим сорт есперидівка відрізнявся від усіх інших, то це стійким, упізнаваним ароматом. А якщо вдома разів два-три на тиждень готують черговий пиріг, при щонайменшому натяку на запах яблук хочеться когось убити. З особливою жорстокістю.

— Він, коли передавав пакунок, про щось іще згадував?

Марта стенула плечима:

— Сказав, це останні на найближчий час. І ще нісенітницю якусь молов, про все кидайте та тікайте звідси.

Еліза вимкнула телевізор і повернулася до Марти.

— Пояснював чому?

— Та щось таке втирав. Я не дослухалася, якщо чесно.

Еліза скупо кивнула, стисла губи.

— У нас, — повідомила, — вчора чекали на планову перевірку. Звірка інструментів, заміна відпрацьованих на нові — ну і, само собою, знищення списаних. Звичайна практика для всіх перукарень, в принципі, формальність, але за всі ці роки, що я там працюю, не відміняли жодного разу. Знову ж, формальність чи ні, але якщо фіксували хоча б щонайменші порушення, голови летіли на раз-два.

О так, подумала Марта, задушевна бесіда в колі сім’ї. Як мило і своєчасно. Від мене що, чекають теж якоїсь такої історійки — про успіхи в школі, сердечні рани чи плани на майбутнє?

— Вчора, — сказала Еліза, — перевірки не було. Перенесли на сьогодні. А сьогодні відмінили.

— Це добре чи погано?

— Це значить, скоро все зміниться. Я списувалася зі своїми знайомими з інших міст. Ніхто не афішує таких речей, сама розумієш, — але в них коїться те саме.

— В сенсі: нічого не відбувається?

Еліза підвелася, покопалася в сумочці, дістала — на превеликий подив Марти — пачку тонких сигарет.

— Ти не проти? — Вона клацнула запальничкою і затягнулася. — Навряд чи ти пам’ятаєш —