Читати книгу - "Позашлюбний спадкоємець Чудовиська, Аріна Вільде, Анастасія Kовальська "

- А цей дитячий садок набагато крутіший за мій, - Ліза з відкритим ротом застигає на подвір'ї приватного дитячого садка, куди нас влаштував Тимур. 

Я з такою ж цікавістю все навколо роздивляюся. 

Учора ввечері Степан - чоловік, якого приставив до нас Тимур, чи то водієм, чи то наглядачем, - привіз усі потрібні документи на переведення в цей садок. 

- Згодна. Я бачила, що в них тут навіть заняття музики є. Ти можеш вибрати музичний інструмент, на якому тебе навчать грати, - стискаю в руці буклет із дитячого садочка, де вказана ця інформація. - Ходімо, інакше запізнишся. 

Ми входимо в будівлю, знаходимо нашу групу. Вихователь іде до нас назустріч. 

- Доброго ранку, - вітається з нами. - Я Карина Львівна. А це, напевно, Лізонька? Яка гарна дівчинка. Давай покажу, де твоя шафка.

У мене трохи відлягає від серця. Їй тут раді, персонал на перший погляд здається доброзичливим. Переконую себе, що Лізі тут буде добре. 

Потрібно шукати плюси в усьому. Завдяки Іскрицькому Ліза зможе отримати гідну освіту в майбутньому. Давайте будемо чесними, усе, що змогла б їй дати я, - освіту у звичайній міській школі. 

- Ось, я принесла змінне взуття, якщо ще щось потрібно буде скажіть мені, - дістаю з пакета маленькі сандалі. 

- А ви, напевно, няня Лізи, яка приводитиме її та забиратиме з садка? 

Її запитання мене застає зненацька. Моргаю кілька разів, мовчу, стає прикро. Невже я так погано виглядаю, що мене прийняли за няню родини Іскрицьких?

- Ні, я - мама Лізи. 

Тепер черга виховательки дивуватися. 

- Ой, вибачте, заради бога. Просто всім опікувалася Ксенія Валеріївна, з нами спілкувалася теж вона з приводу Лізи, тому ми все вирішили... 

Вона різко замовкає, розуміючи, що робить тільки гірше. 

- Лізо, біжи познайомся з дітками, я тебе ввечері заберу, добре? 

Цілую доньку і коли вона ховається за дверима групи, діловим тоном кажу Карині Львівні:

- Тимур Леонідович зайнята людина, тому, звісно ж, не буде особисто займатися пошуками дитячого садочка, - вичавлюю із себе посмішку. Помічаю як пильно жінка мене розглядає. 

Напевно задається питанням, що пов'язує таку як мене з мільйонером Тимуром Іскрицьким. 

- Звичайно, розумію, - швидко відповідає Карина Львівна, трохи зніяковіло киваючи. - Вибачте за непорозуміння, Ліза в хороших руках.

- Сподіваюся, - коротко кидаю я, поправляючи ремінь сумки на плечі.

Може все ж таки потрібно було послухати Тимура і не соромлячись витратити на себе і доньку всі гроші, що він нам залишив? Адже не дарма кажуть, що зустрічають по одягу. А в мене он, фурнітура на сумці відвалюється вже. Ось і прийняли мене за злиденну няню... 

Вихователька ще кілька секунд стоїть нерухомо, ніби роздумує, чи не додати чогось іще, але потім прощається і йде в бік групи.

Виходжу з будівлі з почуттям роздратування, змішаного з гіркотою. На вулиці  почав накапувати дощ. Я крокую до воріт садка, слова виховательки не дають мені спокою.

«Няня», - фиркаю собі під ніс.

Ну, звісно, з їхнього боку все логічно. Дитина, влаштована в елітне місце, документи оформляла не я, а якась Ксенія - напевно, його помічниця або... коханка?

Думки змішуються, і в якийсь момент я розумію, що занадто глибоко в них занурилася.

Адже минуло п'ять років, Тимур, можливо, взагалі вдруге одружився. Адже я взагалі нічого не знаю про його особисте життя. За ці роки бачила кілька заголовків про нього в газетах, але все це мало стосунок до бізнесу. 

Обручки на пальці немає, але це не означає, що поруч із ним немає жінки. Він занадто видний, красивий і успішний чоловік, щоб бути самотнім. 

Чому мене це так тривожить і пригнічує? 

Чомусь на думку спадає, що ми тепер, виходить, його маленький  секрет? 

- Віро Олександрівно, ви куди? 

Завмираю, коли мене кличе чоловічий голос. Розвертаюся, поруч із машиною застиг Степан. Весь напружений, немов готовий кинутися в погоню. 

Чорт, зовсім забула, мене ж на машині привезли. 

- Вибачте, задумалася, - швидко скорочую між нами відстань і юркаю всередину машини, коли переді мною відчиняють задні дверцята. 

- Куди далі? - запитує чоловік, заводячи мотор. 

- Додому. А потім у торговий центр. 

Вирішую взяти готівку, що залишив мені Тимур і витратити таки на речі для доньки. Чому б не використати Тимура? Він усе ж таки заборгував нам п'ять років.