Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Загалом, державна організація Кримського ханату, яка видається на перший погляд відносно стрункою, містила чимало підводних каменів і суперечностей, які суттєво послаблювали єдиновладдя хана і навіть позбавляли ефективності адміністративний апарат. Мурзи та аги, які оточували хана і вважалися його покірними слугами, могли у будь-який момент взяти участь у змові проти правителя або ж просто усіляко затримувати виконання доручень. Державний устрій Кримського ханату зберігав також низку архаїчних ознак, передусім співіснування кількох принципів наслідування влади у роді Гераїв. Це дозволяло Османській імперії маніпулювати кримськими ханами і на власний розсуд призначати їх чи позбавляти влади.

Економіка Кримського ханату

Господарство кримських татар було тісно пов’язане з річним природним циклом і кліматичними умовами географічної зони їхнього проживання. Традиційний для них життєвий уклад не змінювався століттями, і тому не дивно, що його характеристика, справедлива щодо XV ст., цілком може бути застосована і щодо XVIII ст.

Татари вели кочовий спосіб життя, не затримуючись надовго в одному місці і невдовзі переходячи на інше. Австрійський дипломат Сігізмунд Герберштейн, який двічі відвідував Московське царство 1517 і 1526 рр., писав, що татари вважають великим нещастям тривале перебування на одному місці і, споживши пасовиська, невдовзі разом зі стадами, дружинами і дітьми відкочовують деінде.

Кочували татари окремими родами аулами, інколи, з метою убезпечити себе від нападників, об’єднуючись у більші табори — курені. Татари чудово знали степи, тому перекочовування здійснювалося з урахуванням особливостей травостою різних регіонів, сезонних змін клімату, наявності водопоїв. Маршрути кочування були обумовлені традицією взаємин із сусідніми племенами-аймаками з урахуванням при цьому кількості людей і тварин, видового і вікового складу стад. Існувала цілісна система кочування з визначеними переходами, використанням весняних, літніх, осінніх і зимових пасовиськ, закріплених згідно з неписаною, але всім добре відомою родовою традицією за тією або іншою кочовою спільнотою різного рівня.

Головним заняттям татар було скотарство, панівному становищу якого у господарстві значною мірою сприяло, кажучи словами Михалона Литвина, який відвідав Крим 1537 р. як литовський посол, «рясне багатство трави» у степах Кримського півострова. Марцін Броневський, посол Стефана Баторія до татар, у 1578 р. писав: «Більшість (татар) зовсім не обробляють і не засівають поля; багатство їхнє полягає у конях, верблюдах, волах, коровах і вівцях; цим вони і живуть». При цьому скотарство було достатньо примітивним — худоба перебувала на самовипасі, блукала без особливого нагляду степами, навіть узимку залишалася на пасовиську, чи у кращому випадку зганялася до найпростіших облаштованих у степу обгороджених загонів.

Займалися татари конярством, вівчарством, вирощували верблюдів. Науковець-енциклопедист П. С. Паллас (1741— 1811 рр.), який описав Кримський півострів таким, яким він був невдовзі після приєднання до Російської імперії, зазначав: «У рівнинній частині (Криму) численні стада овець і рогатої худоби. Усі мешканці мають коней, а багато хто утримує верблюдів (двогорбих)». Раніше, у 80-ті рр. XVIII ст., барон Іоганн де Тунманн писав: «У них великі стада худоби і овець, серед яких знамениті курдючні вівці, є двогорбі верблюди, багато коней не дуже красивих, але швидких, сильних і витривалих».

Худоба назавжди залишиться для татар мірилом багатства. Як зазначав Михалон Литвин, «життя татар ...первісне, пастушеське..., вони не мають ні огорож, ані будинків, лише пересувні палатки з лозин та очерету, вкриті товстою повстю... землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби... У стадах полягає усе їхнє багатство». Про те, наскільки це багатство було значним, свідчить той факт, що збір з рогатої худоби і овець становив важливу частину прибутків кримського хана. У XVIII ст. у перерахунку на звичні російським чиновникам гроші він становив 25 тисяч рублів щорічно.

Основною галуззю скотарства у Кримському ханаті було вівчарство, яке забезпечувало татар м’ясом для їжі та молоком для сирів, шерстю для ткацького та килимового ремесел, овчиною для пошиття одягу. За часів існування Кримського ханату на півострові були відомі три основних породи овець — малич, чонтук і цигей, які різнилися за розміром, густотою руна, молочними надоями та м’ясистістю. Випасалися вівці величезними отарами (від шести до восьми тисяч голів) під наглядом чабанів на чолі із найбільш досвідчених з них — адаманом, у назві якого неважко упізнати звичне нам «отаман».

Особливо популярними були вівці породи малич, розповсюдженої в Європі та на Близькому Сході. Саме зі шкірок ягнят цієї породи виготовляли знамениті кримські смушки. Менш популярною була м’ясна й курдючна порода чонтук, вівці якої важили до 70 кг. М’ясо цих овець було ніжним, соковитим, з тонкими прошарками жиру, шерсть же була більш грубою і короткою, хоча й цілком придатною для виготовлення овчин, прядива для ткання, товстих ниток для в’язання. Їхній курдюк повністю був утворений з рожевого незастигаючого жиру. Вівці породи цигей, навпаки, були тонкорунними, мали довгу, рівну і м’яку шерсть. Розводили їх переважно у горах, і, за словами згадуваного вже С. Палласа, були вони, «...подібно до кіз, малорослі, з великим курдюком і тонкорунні».

Менш розповсюдженими порівняно з багатотисячними отарами овець були кози, корови, буйволи, верблюди. Однак і вони відігравали важливу роль у господарстві кримців. Непримхливих, витривалих кіз розводили передусім для отримання молока і виробництва сирів. Козячі шкіри були сировиною для кожум’яцького та взуттєвого ремесел. Крім того, цінувалася шерсть і пух кримських кіз, які послуговувалися високим попитом на стамбульському ринку. У XVIII ст. кількість кіз в окремих татарських господарствах сягала кількох десятків і навіть сотень, а стада на випасі нараховували по кілька тисяч голів.

Про значення продуктів скотарства у господарстві кримських татар яскраво свідчив Шарль де Пейсонель, який писав, що на Кримському півострові розташовані «...виняткові пасовиська, на яких пасуться незчисленні стада тварин, які дають шерсть, масло, шкіру, що становлять головну статтю кримської торгівлі». Масло, за його словами, було «головним продуктом татарської торгівлі», а крім нього, на продаж йшли овчини, груба овеча шерсть, повсті, овечі шуби, торбаси з козинячої шерсті тощо.

З корів найбільш відомими були корови так званої старої татарської породи, непримхливої щодо харчування і швидкої у русі, що було важливим за умов частих перекочувань. Невеликі за розмірами, ці корови були далекими нащадками місцевої дикої корови і були здатні практично цілий рік жити на підніжному корму, не потребуючи заготовлення кормів на зиму.

Цінилися в господарстві кримських татар буйволи, які були основною робочою худобою. Розводили їх у місцевості між Балаклавою й Алуштою. Запряжені у важкий віз, ці тварини могли долати будь-які підйоми, недоступні ні волам, ані, тим більше, коням. У степу буйволів