Читати книгу - "Американська пастораль"

Швед незлюбив його, бо зауважив, що після кожного візиту до лікаря дівчинка заїкається ще сильніше. І де ж тут зцілення? А лікар, виявляється, вселяв у Меррі думку, що заїкається вона навмисно, просто щоб виділитися з натовпу; знайшла собі доступний спосіб і, побачивши його дієвість, вирішила, що користуватиметься ним надалі. «Як гадаєш, — питав її лікар, — як ставився б до тебе батько, якби ти не заїкалася? Що сказала б мама?» І давав наводку: «Чи бачиш ти якісь плюси в своєму заїканні?» У Шведа не вкладалося в голові: як можна винуватити дитину в тому, що від неї не залежить, — і вірити, що це їй допоможе? Не залишалося нічого іншого, крім як піти й познайомитися з цим ескулапом особисто. Зустріч відбулася, і, покидаючи кабінет, Швед був ладен убити лікаря.

Здавалося, проблема корениться в тому, що у дівчинки — гарні, успішні батьки. І якщо Швед має рацію, то на Меррі невпинно тиснула батьківська ідилія, і дівчинка — щоб не вступати в суперечку з матір’ю, щоб примусити її здувати з себе порошинки, думати тільки про дочку, зі шкури пнутися заради неї, а на додачу відбити батька у красуні матері, — сама себе затаврувала сильним заїканням, і з позиції позірної слабкості крутила ними як хотіла.

— Таж Меррі потерпає через заїкання, — нагадав йому Швед. — Тому вона й у вас.

— Хтозна, може, втрати — ніщо поряд із перевагами.

Якусь мить Швед не розумів, що каже лікар, і сказав:

— Але ж ні, ні, коли мати бачить, як дівчинка заїкається, їй просто серце крається.

— А може, Меррі має це за перевагу? Дитина вона дуже кмітлива і запросто маніпулює іншими. Інакше б ви не сердилися так на мене за мої слова, що дуже часто заїкання — знаряддя маніпуляції, що дозволяє домогтися свого, а деколи — навіть і помсти.

«Він мене ненавидить, — подумав Швед. — Тільки за мій вигляд. І за вигляд Дон. Наша зовнішність не дає йому спокою. От і ненавидить, за те, що не опецьки, не потвори, як він!»

А психотерапевт тим часом розпинався далі:

— Вашій дочці важко бути дочкою людей, обласканих увагою з причин, які особисто вона не вважає серйозними. Повірте, непросто, коли в розпал закладеного природою суперництва матері та дочки люди питатимуть її щокроку: «Коли ти виростеш, теж будеш Міс Нью-Джерсі, як мама?»

— Таж ніхто не питає! Хто питатиме? В нас так не прийнято. Ми навіть не говоримо про це, які там розпити… Моя дружина — це не Міс Нью-Джерсі, моя дружина — її мати.

— Не ви, так інші запитають, містере Левов.

— О Господи, ну так люди постійно чіпляються до малих з пустопорожніми запитаннями — проблема тут аж ніяк не в них.

— Але ж ви розумієте, що дівчинка, яка має підстави вважати, що їй не витримати порівнянь із матір’ю, до якої вона не дотягує, що дівчинка може вибрати…

— Нічого вона не вибирала. Послухайте, мені здається, ви махлюєте, коли звалюєте на мою дочку такий тягар і ще втовкмачуєте їй, що заїкання — її «вибір». Нема тут ніякого вибору. Для неї заїкання — суще пекло.

— Не завжди, судячи з її розповідей. Минулої п’ятниці я запитав у неї навпростець: «Меррі, чому ти заїкаєшся?» А вона мені каже: «Бо заїкатися легше».

— Таж ж ви прекрасно знаєте, що вона хотіла цим сказати. Ясно як день, що саме вона мала на увазі. Вона хотіла сказати, що так їй можна не проходити через те, через що ти проходиш, коли намагаєшся говорити нормально.

— І все ж я схильний вважати, що дівчинка мала на увазі не тільки це. Я вважаю, Меррі міркує десь так: якщо вона не заїкатиметься, ви станете цікавитися її справжніми проблемами, а в родині затятих перфекціоністів, де кожен вимовлений нею звук як золото, це тягне за собою певні наслідки. «Якщо я перестану заїкатися, то мама полізе читати мораль, а там і до справжніх моїх таємниць докопається».

— Та з чого ви взяли, що ми — затяті перфекціоністи? Господи! Ми звичайна сім’я. Чи, може, ви говорите словами Меррі? Це вона вам казала про матір? Що полізе читати мораль?

— Так, тільки дещо коротше.

— Бо це неправда, — сказав Швед. — Це не може бути причиною. Мені інколи здається, що в неї дуже гострий розум, куди гостріший за язик…

О, цей співчутливий погляд, із яким він дивиться на мене та вислуховує мої пристрасні пояснення!.. Зверхній покидьок. Холодний, безсердечний покидьок. Дурний покидьок. І дурість отут найбільше зло. А все через зовнішність — його, мою, Дон…

— Батьки часто не можуть прийняти… відмовляються вірити…

О, від тих дармоїдів жодної користі! Тільки шкода, ніякої допомоги! І хто це вигадав — іти до того чортового психотерапевта?

— Хай йому грець, я не збираюся тут щось приймати або не приймати! — вибухнув Швед. — Дозволю нагадати вам, я тут через дочку. Я роблю все, що кажуть профі, якщо це рятує від заїкання. І хотів би почути від вас, які такі вигоди отримує моя дочка від того, що їй перекошує все лице, тіло б’ється, наче у пропасниці, ноги сіпаються, руки луплять по столі, а сама полотніє — і ви ще кажете їй, що вона це робить, щоб керувати матір’ю та батьком?

— Добре, хто ж тоді винуватий у тому, що дівчинка лупцює по столі та полотніє? Від кого тут усе залежить?

— Ну, та вже точно не від неї! — розлючено озвався Швед.

— Ви вважаєте, що я до дівчинки немилосердний, — підсумував лікар.

— Ну… в певному сенсі… як батько… так. Вам ніколи не спадало на думку, що це може мати фізіологічне пояснення?

— Але ж я цього й не казав, містере Левов. Я можу запропонувати вам фізіологічне пояснення, коли так хочете. Але в нашому випадку від нього небагато користі.

Її щоденник заїкання. Коли після вечері Меррі сідала за кухонний стіл і писала в щоденнику звіт за прожитий день, в такі миті Шведа охоплювало непереборне бажання порішити цього горе-лікаря, котрий нарешті заявив йому — одному з тих батьків, які «не хочуть прийняти і відмовляються вірити», — що дівчинка перестане заїкатися лише тоді, коли в цьому відпаде потреба і їй схочеться поміняти характер «контакту» з довкіллям. Іншими словами, коли вона знайде заняття, цікавіше,