Читати книгу - "Американська пастораль"

Відколи почалися незбагненні речі, це болісне самокопання не припинялося й на мить. Отримані відповіді, попри їхню кульгавість, приводили до нових запитань — приводили його, кому ще не доводилося ставити запитання по-справжньому злободенні. Після бомби Швед більше не міг ані приймати життя, як раніше, ані вважати, що воно — якраз таке, яким він його бачить. Своє безхмарне дитинство та підліткові успіхи він сприймав так, неначе це вони були винуватцями їхніх бід. Варто було копнути трохи глибше, як колишні звитяги дрібнішали, та ще дивнішим було те, що всі його риси, які вважалися його чеснотами, тепер сприймалися як вади. У спогадах про минуле не було вже колишньої чистоти. Швед бачив, що в сказаному або більше, або менше, ніж ти хочеш сказати, а з того, що робиш, виходить або більше, або менше, ніж замислювалося. Авжеж, твої слова не тотожні твоїм учинкам, але ж не тому так стається, що цього захотілося тобі.

Той Швед, яким він завжди себе знав — добромисний, зібраний, дисциплінований Сеймур Левов, — випарувався, лишивши по собі голе самокопання. Відкараскатися від думки про свою відповідальність було зовсім не легше, аніж пристати на диявольськи спокусливе припущення, що все сталося через випадковість. Перед Шведом була таємниця, ще тривожніша, ніж доччине заїкання: повна її неспроможність говорити нормально. Суцільне заїкання — і нічого більше. По ночах у ліжку він бачив усе своє життя як заціплені губи та викривлену гримасу — геть позбавлене причини й сенсу, життя, де все змішалося з усім. Про лад уже не йшлося. Ним там навіть не пахло. Зовсім. Власне життя уявлялось йому думками заїки, над якими він швидко втрачає контроль.

Того року найбільшою любов’ю Меррі (після батька, звичайно) була Одрі Гепберн. До неї була астрономія, а до астрономії — клуб «Чотирилисники» й одночасно з ним період захоплення католицизмом, що не дуже віталося Шведом. Бабуся Двайр брала онуку на службу в церкву Святої Женев’єви щоразу, коли Меррі гостювала в неї у місті Елізабет. Мало-помалу її кімната наповнялась атрибутами католицької віри, та поки Швед сприймав усе це як дрібнички, а релігійне доччине захоплення мав за дитячу примху, все було гаразд. Першою з’явилася в кімнаті пальмова гілка у формі хреста — бабусин дарунок на Квітну неділю. Добре, нехай. Зрештою, що страшного, якщо дитина почепить на стіну цю гілку? Потім взялася Вічна Свічка, з фут заввишки, у грубезній склянці, з наліпкою із зображенням Святого Серця Христа і текстом молитви, що починалася зі слів: «О, Пресвяте Серце Ісуса, що казав: “Просіть, і дасться вам”…» Теж начебто нічого особливого, тим паче, що свічку вона не палила, а поставила на комод як прикрасу: не здіймати ж через неї бучу! Потім над ліжком Меррі з’явилося зображення Ісуса — він був показаний у профіль у момент молитви, — і це вже було ні до чого, хоча й тоді Швед не сказав ані слова ні їй, ні Дон, ані бабусі Двайр, а себе заспокоїв: «Ну подумаєш, просто картинка, для неї це просто приємна картинка красивого чоловіка. І кому яке діло, що він там робить».

Захвилювався він тоді, коли з’явилася фігурка — гіпсова статуетка Божої Матері, зменшена копія статуй, що стояли на видноті в їдальні бабусі Двайр і на туалетному столику в бабусиній спальні. Через ці статуетки Шведу не залишалося нічого іншого, як поговорити з Меррі й попросити її зняти і забрати з очей картинки, пальмову гілку, а також статуетку й Незгасиму Свічку — хоча б тоді, коли в них гостюватимуть бабуся і дід Левови. «Авжеж, — спокійно пояснив він Меррі, — твоя кімната — це твоя кімната, ти маєш право вішати на стіни все, що хочеш, але бабуся й дід Левови — євреї, як я, а євреї, подобається то комусь чи ні, так не роблять, і все таке». Оскільки Меррі була дівчинка чемна й не хотіла смутити нікого, а над усе — свого татка, то послухалася і зробила так, аби дари бабусі Двайр не потрапляли на очі Шведовим батькам під час наступної гостини в Олд-Римроку. А одної чудової днини всі ті католицькі мотиви безслідно зникли не лише зі стіни, а й з комода. Коли вже Меррі щось робила, то робила на совість, вкладаючи душу й серце. Якщо пристрасть до чогось раптово згасала, то все, з нею зв’язане, ховалося в глибоку шухляду, і Меррі рухалася далі.

А зараз була Одрі Гепберн. У пошуках світлин цієї кінозірки і бодай якихось згадок про неї Меррі прочісувала всі газети і журнали, до яких могла дотягнутися. Навіть розклад сеансів у кінотеатрі — «Сніданок у Тіффані», початок о 14:00, 16:00, 18:00, 20:00, 22:00 — після вечері акуратно витинався з газети і вклеювався у спеціальний альбомчик, присвячений Одрі. Вона місяцями, де тільки могла, прикидалася бешкетухою, сновигала з кімнати в кімнату легкою безтілесною ходою лісової німфи, із загадковою соромливістю всміхалася кожній дзеркальній поверхні й на батькові слова вибухала «заразливим» (як їй здавалося) сміхом. Роздобувши платівку з піснями зі «Сніданку у Тіффані», вона годинами слухала її у своїй спальні. Швед чув, як Меррі виводить за дверима «Місячну ріку», копіюючи чарівну манеру Одрі Гепберн і абсолютно не заїкаючись. Власне, тому, попри всю безсоромну бутафорію акторської гри, ніхто в домі й вигляду не подав, що їм набридло те мугикання, не кажучи вже про сміховинну, неправдоподібну мрію про очищення, яка захопила дівочу уяву. Якщо Одрі Гепберн якось могла допомогти зцілитися від заїкання, то на здоров’я — нехай собі кривляється дівчинка, наділена золотавим волоссям і логічним складом розуму, високим коефіцієнтом інтелекту і здоровою, «як у дорослого», самоіронією, довгими стрункими ногами, заможною сім’єю та власною, тільки їй притаманною заповзятістю; словом, усім, окрім здатності розмовляти, як інші. Добробут, здоров’я, любов, усі мислимі та немислимі переваги, окрім можливості замовити в барі гамбургер, не ставши посміховиськом.

Як вона пнулася! Двічі на тиждень після школи ходила в балетний клас, двічі на тиждень Дон возила її в Моррістаун до логопеда. Щосуботи Меррі вставала раніше, сама готувала сніданок і їхала велосипедом за п’ять миль, через пагорби, в Олд-Римрок, у скромний кабінет тамтешнього психотерапевта.