Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

  Господиня пішла на кухню заварювати чай, доки діти знайомились із майбутньою тіткою, розповідали про себе. За чаєм з печивом трохи розговорившись Богдана дізналась про невістку певно що все її життя: дівчині виповнилось взимку девʼятнадцять років, вона народилась та жила в місті разом із батьками. Батько був лікарем, мати, як і більшість жінок домогосподинею. Світланка була єдиною та улюбленою дочкою в сімʼї. А потім як і більшість родин, їх розкуркулили. Батьків заслали на 15 років до Сибіру, а дівчина виросла з бабусею, жили скромно та без розкоші. Їм виділили маленьку хатку на окраїні міста, Світланка ходила в ліс, що був неподалік збирати хмиз для печі, минулого року її бабусі не стало. Дівчина говорила із надривом в голосі та сльозами на очах. Зараз же вона вчилась на кухаря та аби прожити підпрацьовувала у їдальні неподалік заводу,, де працював Степан, там і познайомились. Така коротка ще історія життя молодої дівчини, та вже сповнена болем та образою. Богдані хотілось обійняти її, пожаліти, бути для неї матірʼю, якої Світлані так не вистачало. Зовсім малим дитям була як батьків відправили. От-от чотири роки мало виповнитись. Та й не дуже добре памʼятає їх, сама казала. Лише одна весільна фотографія їх залишилась на згадку.

  За тими розмовами вже й вечоріти почало. Війна, яка вона? Богдана очікувала будь чого, але місто було спокійне, вибухів та пострілів чути не було, а це давало надію, що все скоро завершиться. Що метушня, яка коїться за вікном вщухне і люди заживуть звичним життям, кожен із своїми справами, буденністю та банальними турботами.

  Але ближче десятої вечора додому повернувся Андрій. За цей день він ніби постарів років на десять. Важкий втомлений погляд, така ж сама важка хода. Він зайшов в квартиру тихо, без слів. Окинув оком всіх присутніх. Не спитав що за гостя, сів за стіл.

- Зараз вечерю зігрію. Зачекай пару хвилин. - заметушилися Богдана.

Він мовчки кивнув. Дивився у вікно. Що хотів там побачити? Сам того не відав. Просто дивився в одну точку. Голова важка від думок. Ніхто з дітей і не насмілився задавати питання батькові. Та й з його вигляду було зрозуміло, що справи досить погані.

- Ось, будь ласка, поїж. - поклала жінка на стіл перед чоловіком тарілку з гарячою їжею.

  Той взяв прибор в руки. Та чи хотів їсти? Сам того не знав. Їв. Швидко, проковтуючи шматок за шматком,, не відчуваючи ні смаку ні насиченості. Мов той робот, якому завели моторчик. Просто їв щоб їлось. Богдана, яка вже завчасно постелила постіль Світлані у кабінеті Андрія, відправила їх відпочивати всіх. Та як діти не протестували, наполягла. Знала, розмова буде важка з чоловіком. Їм не варто знати поки всіх подробиць. Сіла навпроти чоловіка за стіл. Вперше так довго дивилась на нього, так прискіпливо, ніби намагалась закарбувати кожну рису, кожну нову зморшку, кожен рух. Все не знала з чого б почати розмову. Та чоловік сам почав.

- Ця дівчина. Вона хто? - змученим та навіть виснаженим голосом запитав Андрій.

- Це Світлана, наречена Степана. Вони подали заяву декілька днів тому. А тепер… - зупинилась, бо самій ставало страшно від одного слова «війна»

- Зі Степаном щось сталось?

- Він пішов на фронт. - ледь стримуючи сльози мовила

- Богдано… - Андрій видихнув важко, він не знав що сказати, як підтримати дружину.

- Світлана, вона не довго у нас. Степан просив її в село до мами відправити.

- Добре. Хай буде скільки потрібно.

- Андрію, і ще… я хотіла сказати тобі. Спати будем разом. У тебе в кабінеті я постелила Свєті. Сподіваюсь ти не проти?

- Проти? Ти ще питаєш!

Богдана не відповіла. Встала зі столу, прибрала посуд. Чоловік так і залишився сидіти за столом вдивляючись вдаль.

  Прийшов спати вже за північ. Все сидів та думав щось собі. Жінка не спала, все крутилась на ліжку. Ніяк сон не йшов до неї. Тривога в серці за брата, та й за всіх них. Як воно буде далі? Вже здавалося б найстрашніші роки голоду позаду, життя йшло своїм таким рівним і спокійним чередом. Андрій тихо прокрадався до ліжка щоб не розбудити жінку. Вона все зрозумівши сказала:

- Можеш світло включити якщо тобі треба. Я не сплю.

- Не треба. Все не йде сон?

- Не йде. Що у тебе на роботі чути?

- Фашисти підло та нагло напали. Захід бомблять, прорвались і почали захоплювати міста.

- Господи, як це страшно. І на довго це все?

- Та хто б знав. Будем надіятись, що ні.

Чоловік ліг на ліжко поруч із дружиною стараючись не зачепити її. Богдана теж лежала недвижно. Кожен з них не спав, кожен думав про своє.

  Під ранок в місті пролунали перші вибухи. Німецькі літаки скидували свої авіабомби. Не дивлячись що то житлові будинки, не щадячи нікого. Андрій підскочив з ліжка, кинувся до вікна, вдивлявся в клуб диму, що стрімко ріс і підіймався в небо. Богдана застигла, страх скував її. Вона і дихати забула. З коридору почулись голоси дітей.

- Так швидко одягайся, я до дітей. Збирай необхідні речі на перший час. Поїдете в село.

- А ти?

- Я залишусь тут. - мовив швидко і побіг до дітей.

  Богдана в паніці почала збирати речі. Сама й не знала що брати. Клала перше що попаде під руку. Не забула і про харчі. На всяк випадок взяла з собою і крупи і борошно і мʼясо, що залишалось. Андрій був не проти, а тільки за. Він розумів, що сімʼ ї це згодиться. Бо скільки часу проведуть там ніхто сказати не міг.

  Вже за годину сімʼя з великими пакунками була у дворі біля машини. На дворі відбувався повний хаос. Люди кудись бігли, несли дошки напевне щоб вікна забити, хтось йшов з магазину скупивши останнє, що там ще було. В кожному перехожому читався страх та відчай. Хоча вибухи не повторювались та все ніби стихло, люди були злякані, розуміли, що зовсім скоро все може повторитись із новою силою. Богдана підійшла до Андрія, міцно обійняла його, ніби в останнє бачила. Чоловік аж здивувався такому щирому прояву ніжності. На очах сльози, голос тремтить.