Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне за собою

відповідальність згідно з чинним законодавством.

1942

  Війна. Одне коротке слово, та скільки в ньому болі, горя, крові та сліз. Вона не проситься в гості і не стукає в двері. Вона вривається буревієм ранячи в саме серце, змітаючи все на своєму шляху. Війна не питає дозволу і не залишає вибору. Її холодний подих відчув кожен. Від сходу до заходу. Вона не обирає кого зачепити. Старі чи малі, хворі чи дужі - всі під її прицілом. Замість співу пташок - вибухи та постріли, замість сміху дітей - плач матерів.

  Все почалось ніби раптово, хоча всі давно відчували тривогу, яка росла в серці, як бурʼян в полі. Люди жили, працювали, мріяли, кохали, а тим часом темна хмара все більше нависала.

Для родини Чугуєвих усе змінилось ще з першими пострілами. Порушилась крихка рівновага їхнього життя, буденність розлетілась як скло від вибуху - гостро й боляче. Зникла стабільність і спокій. Страх оселився у кожному куточку дому та душі.

  В той страшний день, коли по радіо лунали слова про війну Богдана мовчки дивилась у вікно. Її очі були вологими від сліз, її серце билось так швидко, що ніби зараз вмить вилетить з грудей. В її головній рій думок: що робити? Куди тікати? Як же діти?

  Вона нервово поглядала на годинник на стіні. Все чекала Андрія з роботи, якого з ліжка ще вночі підняв водій, що прибув за ним для екстренної наради. Тоді жінка ще й збагнути не могла яким страшним буде ранок червня для їх родини, та й в цілому для всієї країни. Вона нервово закушувала губу, все дивилась у вікно. Навколо хаос і розгубленість. Люди бігають, хтось із чемоданами вже виходить з дому, хтось несе з магазину важкі сумки з продовольством. А вона ніби застигла на місці. Страх її скував. Нічого не могла робити. Спробувала сісти за шиття, та кому воно зараз вже потрібне? Відкинула. Діти не ставили питань, мовчки сиділи біля матері у вітальні, розуміли все без слів. Лише ближче до обіду Люба приготувала всім поїсти, покликала і мати.

- Мамо, ходімо поїмо. Сили потрібні. Все буде добре. Скоро батько з роботи приїде, все розкаже нам.

- Ви без мене їжте, я не голодна.

- Ні, мамо, без тебе не будем! - озвався Іван з крісла. - всі разом!

- Добре… здалась жінка та сіла за стіл.

  Але яке там їсти… У горлі стояв клубок. Богдана нервово зиркнувши на годинник - лише пʼять хвилин минуло з того моменту, як вона востаннє на нього глянула. Час тягнувся повільно, липко, мов старий мед - і кожна секунда давила на груди. Вона вже й не знала куди себе подіти. Сіла за стіл, ковтнула кілька ложок супу,  більше для вигляду, щоб діти відстали, ніж з голоду.

  Взяла шматок хліба - свіжий, румʼяний, зухвало світлий серед всієї сірості, що була навколо. Крутила його в руках, розглядала так, ніби вперше бачила: не хліб, а якесь диво з іншого життя, де не було тривоги в душі та війни. Апетит так і не зʼявився, повернула шматок назад до тарілки.

  Коли близько шістнадцятої пролунав дзвінок у двері - серце вистрибнуло з грудей. Богдана швидко кинулась до дверей, долоні спітніли від хвилювання, пальці, що трусилися вже повертали ключ у дверях. На порозі стояв Степан, її молодший брат. Поруч дівчина - худенька, тендітна, низенька, з великими очима чи то від страху, чи від природи такі були. Вона міцно тримала Степана за руку. Ніби боялась і на крок відпустити від себе.

- Богдано! - вигукнув брат вже  переступаючи поріг, не давши їй і слова мовити. - це Світлана, моя наречена, ми подали заяву до ЗАГСу минулого тижня, а тут - війна. Я йду на фронт. Дуже хочу тебе попросити, щоб моя Свєтка побула у тебе на кілька днів. У гуртожитку не можна, бо вона не є працівником заводу. А за кілька днів вона поїде до матері в село. Я їй листа вже написав, зараз по дорозі відправлю. Аби була попереджена.

Богдана стояла приголомшена посеред коридору, в голові рій думок, але жодна не складалась в речення.

- Стьопо… Ти куди це зібрався? Яка війна?

- А що? Чекати поки фашисти самі сюди прийдуть? - очі у брата спалахнули люто. - Ні! Не бути цьому. Виженемо їх швидко з наших земель!

І мов підтверджуючи свою впевненість притягнув Світлану до себе ще ближче, обійняв, глянув так лагідно, що аж у Богдани серце стиснулось. Такі ще зовсім юні, а вже така біда випала на їх житті.

- Ні, не пущу нікуди! Ідем в кімнату, поїмо, заспокоїмось. Скоро Андрій з роботи приїде, у нього дізнаємось всі обставини, а тоді вже будем вирішувати!

- Сестричко… нема коли їсти, базікати. Державу треба захистити! - швидко чмокнув по черзі в щоку сестру, потім Світлану і зник за дверима.

Лише тупіт черевиків по сходах чути відлунням. Він буквально вилетів з квартири, залишивши по собі лише тендітну Свєтку та ком у Богданиному горлі, який вона ніяк не могла ковтнути.

- Ну привіт, Світланка. Заходи будь ласка, не соромся. Проходь до столу, зараз тебе погодуємо.

- Д-д-дякую… я не хочу їсти. - Світлана так і стояла в коридорі, руками міцно тримаючи невеликий чемодан, а очі повні сліз. Богдана дивилась на неї з материнською любовʼю. Зараз ця дівчина походила їй на мале дитя, розгублене та налякане.

- Не бійся, проходь, не будем же в порозі стояти ось так весь день. Як не хочеш їсти, то просто побалакаєм поки. Ти тепер член нашої родини, звикай. - жінка лагідно взяла дівчину за плечі та повела до вітальні, де сиділи діти і з цікавістю розглядали гостю. Всі мовчали, боялись сполохати і без того злякану Світлану.