Читати книгу - "Зниклий герой, Рік Рірдан"

Його руки спалахнули.

На обличчі жінки з’явилася сонна посмішка, наче вона домоглася свого. Лео з відчаєм закричав. В очах почервоніло. Язики полум’я охопили земляну жінку, стіни, зачинені двері. І Лео знепритомнів.

Коли він отямився, то був у машині швидкої допомоги.

Медсестра намагалася бути люб’язною. Вона сказала йому, що приміщення згоріло вщент. Його мати не вціліла. Медсестра виказувала співчуття, але Лео відчував тільки порожнечу. Він утратив самовладання, точнісінько як попереджала мати. Він винуватий у її смерті.

Незабаром за ним прийшла поліція, і вони вже не були такі люб’язні. За їхніми словами, вогонь зайнявся в кімнаті для відпочинку, точнісінько там, де стояв Лео. Він дивом уцілів, і все ж, яка дитина зачинятиме двері робочого місця матері, знаючи, що та всередині, а тоді влаштовуватиме пожежу?

А потім сусіди по будинку розповіли поліції, яким Лео був дивним хлопчиком. Вони розповіли про відбитки, випалені на столі в садку. Вони завжди знали, що із сином Есперанси Вальдес щось не так.

Родичі відмовлялися брати хлопчика до себе. Його тітка Роза назвала Лео «діабло»[22] і прагнула, щоб соцробітники швидше забрали його геть. Так Лео вирушив до свого першого дитячого будинку. За декілька днів він утік. У деяких дитячих будинках він залишався довше, ніж в інших. Він клеїв дурня, з кимось товаришував, удавав, що нічого його не турбує, але потім усе одно тікав. Тільки так він міг послабити біль: постійний рух, що дає відчуття дедалі більшої віддаленості від попелу того цеху.

Лео пообіцяв собі, що ніколи більше не гратиметься з вогнем. Він уже дуже давно не згадував про тію Калліду чи сплячу жінку, закутану в земляні одежі.

Лео майже дістався лісу, коли йому почувся голос тії Калліди: «Ти не винний, маленький герою! Наш ворог повстає. Час припинити тікати».

— Геро, — пробурчав Лео, — тебе навіть не має тут, га? Ти в ув’язненні бозна-де.

Відповіді не було.

Але тепер Лео принаймні хоч щось розумів. Гера наглядала за ним протягом усього його життя. Якимсь чином вона знала, що одного дня він їй знадобиться. Можливо, ці мойри, про яких вона згадувала, могли віщувати майбутнє. Лео не був певен. Проте він знав, що йому судилося піти на це завдання. Джейсонове пророцтво застерегло їх щодо землі, і Лео був упевнений, що це стосувалось сплячої жінки із цеху, закутаної в одежі з рухливого бруду.

«Ти відшукаєш своє призначення, — пообіцяла тія Калліда. — Твоя важка подорож зрештою себе виправдає».

Можливо, Лео дізнається, що означає той летючий човен з його снів. Можливо, зустріне батька або навіть помститься за загибель матері.

Але зараз у нього є інші справи. Він обіцяв Джейсону повітряний транспорт.

Не човен з його снів... поки що ні. Немає часу конструювати щось настільки складне. Потрібне більш швидке рішення. Потрібен дракон.

Перед самим лісом він завагався, удивляючись у цілковиту пітьму. Ухали сови, а вдалечині щось сичало, наче зміїний хор.

Лео пригадав, що сказав йому Вілл Соліс: «Нікому не варто ходити в ліс поодинці, неозброєним так точно». У Лео не було нічого: ані меча, ані ліхтарика, ані супутника.

Він озирнувся на вогні будиночків. Ще можна розвернутися і сказати всім, що пожартував. Смішно ж! Нісса може піти на завдання замість нього. А він залишиться в таборі і навчиться бути частиною родини Гефеста. Але його турбувало запитання: скільки часу має минути, перш ніж він стане таким, як його сусіди по будиночку, — жалюгідним, пригніченим, переконаним у власному невезінні?

«Вони не захищають твоєї матері і не перешкодять мені зламати твій дух, — говорила спляча жінка. — Згадай цю ніч, маленький герою, коли тобі скажуть піти проти мене».

— Повірте, жіночко, — пробурмотів Лео. — Я пам’ятаю. І ким би ви не були, я гепну вас обличчям у багнюку, у стилі Лео.

Він глибоко вдихнув і занурився в ліс.

XII ЛЕО

Ліс не був схожим на жодне місце, у якому Лео раніше бував. Він виріс у міській квартирі Північного Х’юстона. Доки він не потрапив до «Школи дикунів», єдиними дикими тваринами, яких він коли-небудь бачив, були гримуча змія на пасовищі корів та тітка Роза у своїй нічній сорочці.

Та й Школа розташовувалася в пустелі. Жодних тобі дерев зі скривленим корінням, щоб перечіплятися об нього. Жодних струмків, щоб у них гепатися. Жодних гілок, що відкидають темні моторошні тіні, і сов, що витріщаються на тебе блискуючими очима. Це була «Зона Сутінків»[23].

Лео заглиблювався в ліс, поки не впевнився, що ніхто позаду в будиночках його не побачить. Тоді він викликав вогонь. На кінчиках пальців застрибали язики полум’я, даючи достатньо світла, щоб бачити. Він не пробував підтримувати тривалий вогонь з того моменту біля столу для пікніків, коли йому було п’ять. Після загибелі мами він узагалі боявся пробувати будь-що. Навіть цей крихітний вогник змушував його почуватися винним.

Він продовжив іти, шукаючи сліди дракона: велетенські відбитки, розтрощені дерева, смуги випаленого лісу. Дещо настільки велике не могло ж отак просто залишатися непомітним, правда? І все ж таки «нада»[24] він не бачив. Одного разу перед ним промайнула величезна волохата фігура, схожа на вовка чи ведмедя, але вона злякалася вогню. І Лео це влаштовувало.

А потім посеред галявини він побачив першу пастку — оточений валунами кратер завширшки в сто футів.

Лео не міг не визнати її винахідливість. У центрі западини був металевий чан розміром із джакузі, заповнений пінистою темною рідиною — соус табаско і моторне мастило. На платформі, що висіла над чаном, обертався по колу вентилятор і роздмухував пахощі лісом. Металеві дракони відчувають запах?

Чан начебто був незахищений. Але Лео придивився і в слабкому світлі зірок та його ручному вогні помітив відблиск металу під землею та листям — по всьому кратеру була вистелена бронзова сітка. Хоча, мабуть, слово «помітив» тут було недоречним — Лео відчував пастку, так ніби вона випромінювала тепло і викривала себе. Наче спиці колеса, шість величезних стрічок із