Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Привіт, Дейнті, — сказав Любисток, весело махаючи капелюшком.

Половинчик усе ще не змінив пози й не закрив рота. Рука в нього, як зауважив Ґеральт, злегка тремтіла, а довге пасемко вареної цибулі, що звисало з ложки, коливалося, наче маятник.

— П-п-п-при… п-п-привіт, Любистку, — вичавив він і голосно ковтнув слину.

— У тебе гикавка? Хочеш, я тебе налякаю? Бережися: на в’їзді бачили твою дружину! Зараз вона тут буде! Гарденія Бібервельдт власною персоною! Ха-ха-ха!

— Ото ти дурнуватий, Любистку, — сказав із відразою половинчик. Любисток знову розсміявся перлисто, одночасно взявши пару складних акордів на струнах лютні.

— Ну, бо міна в тебе надзвичайно дурнувата, а вибалушився ти на нас, наче в нас роги й хвости повиростали. А може, ти відьмака перелякався? Що? Може, вважаєш, що відкрито сезон полювання на половинчиків? Може….

— Досить, — не витримав Ґеральт, підходячи до столу. — Вибач, приятелю. Любисток пережив досить важку особисту трагедію, ще йому воно не минуло. Намагається він дотепом замаскувати смуток, пригнічення і сором.

— Мовчіть. — Половинчик нарешті висьорбав уміст ложки. — Сам здогадаюся. Веспуля[28] нарешті вигнала тебе втришия? Га, Любистку?

— Я не спілкуюся на делікатні теми із особами, які самі жеруть і п’ють, а приятелів змушують стояти, — сказав трубадур, після чого, не чекаючи, усівся.

Половинчик зачерпнув ложку супу й облизав нитки сиру, що з неї звисали.

— Що правда — то правда, — сказав він похмуро. — Тож — запрошую. Сідайте, і чим хата багата. Бажаєте цибуляного супчику?

— Зазвичай я не їм так рано, — задер ніса Любисток. — Але нехай уже, з’їм. От тільки не на порожній шлунок. Гей, господарю! Пива, якщо твоя ласка! І швиденько!

Дівчина з приголомшливо товстою косою, що сягала сідниць, принесла кубки й миски із супом. Ґеральт, придивившись до її округлого, вкритого пушком личка, вирішив, що вона мала б гарні вуста, якби пам’ятала, що їх треба закривати.

— Лісова дріада! — гукнув Любисток, хапаючи дівчину за руку й цілуючи в долоню. — Сильфіда! Фея! Божеська істота із очима, наче василькові озера! Квітнеш, наче ранок, а форма вуст твоїх, відкритих збуджувально…

— Дайте йому пива, швидко, — простогнав Дейнті. — Бо буде нещастя.

— Не буду, не буду, — запевнив бард. — Правда, Ґеральте? Важко знайти більш спокійних людей, аніж ми обидва. Я, пане купче, поет і музика, а музика пом’якшує звичаї. А присутній тут відьмак грізний виключно для потвор. Представляю тобі: це Ґеральт із Рівії, жах для стриґ, вовкулаків й усілякого паскудства. Ти чув про Ґеральта, Дейнті?

— Чув. — Половинчик підозріло глипнув на відьмака. — Що ж ви… Що ж поробляєте у Новіграді, пане Ґеральте? Чи тут з’явилися якісь страшезні монстри? Ви є… гм-гм… найняті?

— Ні, — посміхнувся відьмак. — Я тут заради розваги.

— О, — сказав Дейнті, нервово перебираючи волохатими стопами, що висіли на півліктя над підлогою. — Це добре…

— Що добре? — Любисток висьорбав ложку супу й відпив з кухля. — Може, ти маєш намір підтримати нас, Бібервельдте? У розвагах, зрозуміло? Тоді все чудово складається. Тут, під «Вістрям спису», ми маємо намір лише похмелитися. А потім плануємо заскочити до «Пассіфлори», це дуже дорогий і хороший будинок розпусти, де ми можемо отримати собі півельфійку, а, хтозна, може, й ельфійку чистої крові. Утім, ми потребуємо спонсора.

— Кого?

— Того, хто платитиме.

— Так я і думав, — буркнув Дейнті. — Прикро мені. По-перше, я домовився про ділову зустріч. По-друге, мені бракує коштів для підтримки таких розваг. По-третє, до «Пассіфлори» пускають виключно людей.

— А ми хто, сичі? Ах, зрозумів. Туди не пускають половинчиків. Це правда. Ти маєш рацію, Дейнті. Тут — Новіград. Столиця світу.

— Так… — сказав половинчик, усе ще дивлячись на відьмака й дивно кривлячи губи. — То я вже піду. Я домовився…

Двері алькову із гуркотом розкрилися, і всередину увірвався…

Дейнті Бібервельдт.

— Боги! — скрикнув Любисток.

Половинчик, який стояв у дверях, не відрізнявся від половинчика, який сидів за столом, якщо не брати до уваги того факту, що той, за столом, був чистим. А той, у дверях, брудний, розпатланий і пом’ятий.

— Упіймав я тебе, сучий хвосте! — гарикнув брудний половинник, кидаючись до столу. — Злодій!

Його чистий близнюк скочив, зваливши стілець і скидаючи посуд. Ґеральт відреагував рефлекторно й блискавично — схопив з лави меча в піхвах і шмагнув Бібервельдта через карк важким ременем. Половинник упав на підлогу, перекинувся, пірнув під ноги Любистку й рачки погнав до виходу, а руки й ноги його раптом видовжилися, наче лапи павука. Побачивши це, брудний Дейнті Бібервельдт вилаявся, завив і відскочив, із гуркотом ударившись спиною об дерев’яне перекриття. Ґеральт відкинув піхви меча й копняком відкинув з дороги стілець, кидаючись у погоню. Чистий Дейнті Бібервельдт уже нічим, окрім кольору жилетки, не нагадував Дейнті Бібервельдта він перескочив поріг, наче коник, увірвався до загальної зали, зіткнувшись із панянкою з напіввідкритим ротом. Побачивши його довгі лапи й розтягнену, карикатурну фізіономію, панянка розчахнула вуста на всю шир і пронизливо заверещала. Ґеральт, скориставшись із того, що створіння втратило темп, зіткнувшись із дівчиною, наздогнав його на середині кімнати й повалив на підлогу вмілим копняком у коліно.

— Ані руш, братику, — просичав крізь стиснуті зуби, прикладаючи потворі вістря меча до потилиці.

— Що тут діється? — закричав корчмар, підбігаючи із держаком від лопати у кулаці. — Що тут таке? Стражо! Дечко, лети по стражу!

— Ні-і-і-і! — завило створіння, втискаючись у підлогу й сильніше деформуючись. — Милосердя, ні-і-і!

— Жодної стражі! — вторував йому брудний половинчик, випадаючи з алькову. — Хапай дівчину, Любистку!

Трубадур схопив верескливу Дечку й, не зважаючи на поспіх, старанно вибирав місця для хапання. Дечка запищала й присіла на підлозі біля його ніг.

— Спокійно, господарю, — видихнув Дейнті Бібервельдт. — Це справа особиста, не станемо викликати стражу. Відшкодую всі збитки.

— Немає ніяких збитків, — тверезо сказав корчмар, розглядаючись.

— Але будуть, — проскреготів товстий половинчик. — Бо зараз я його відлупцюю. Та ще й як. Лупцюватиму його жорстоко, довго й від душі, а тоді він тут усе порозбиває.

Розпластана на підлозі довголапа й розтягнена карикатура на Дейнті Бібервельдта жалісно захлипала.

— Аж ніяк, — холодно сказав корчмар, примружуючи очі й злегка підіймаючи держак лопати. — Лупцюйте собі його на вулиці або на подвір’ї, пане половинчику. Не тут. А я кличу стражу. Я мушу, головою ручаюся. Бо це ж… це ж потвора якась!

— Пане господарю, — спокійно сказав Ґеральт, не зменшуючи натиску леза на потилицю дива. — Зберігайте спокій. Ніхто нічого не