Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

— Життя або смерть. Що б зробила ти, аби врятувати його? Я знаю, що твої почуття до нього безмежні.

Вона закусила губу і відвернулася до чорного вікна.

— Це все може скінчитися дуже погано.

— Не скінчиться.

— Ти, звісно, можеш вірити в це. Але ти імпульсивна від природи, а зараз на кону не лише твоє майбутнє.

Тоді я встала. Я хотіла обминути стіл і підійти до сестри. Хотіла присісти поряд із нею, обійняти її й почути, що все буде добре і з нами нічого не трапиться. Але з обличчя сестри я бачила, що нам немає більше про що розмовляти. Тож я поправила спідницю і з віником у руці рушила до дверей кухні.

***

Тієї ночі я спала неспокійно. Мені снився Едуард, обличчя якого було викривлене відразою. Мені снилася наша суперечка, у якій я знов і знов намагаюся переконати його, що зробила все правильно, а він відвертається від мене. В одному сні ми сиділи за столом і сварились, а тоді він відштовхнув стілець, і я побачила, що він не має нижньої частини тіла: його ноги й половина тулуба зникли.

«Ось, — казав він мені. — Тепер ти задоволена?»

Я прокинулася в сльозах і побачила, що Едіт дивиться на мене чорними бездонними очима. Вона простягла руку і ніжно торкнулася моєї мокрої щоки, ніби співчуваючи. Я пригорнула її до себе, і так ми лежали мовчки, притиснувшись одна до одної, аж доки не розвиднилося.

Весь день я блукала, наче вві сні. Доки Елен ходила на ринок, я приготувала сніданок для дітей і простежила, щоб Орельєн (який знову був не в гуморі) відвів Едіт до школи. Рівно о десятій я відчинила заклад і обслужила кількох відвідувачів. Старий Рене зі сміхом розповідав, як німецька військова вантажівка заїхала в рівчак біля казарм і її ніяк не могли витягти звідти. Цей інцидент ненадовго створив у барі атмосферу веселощів. Я розсіяно усміхалася й кивала — так їм, нехай знають, оце справді славетна німецька їзда. Я бачила й чула все ніби зсередини кокона.

В обід Орельєн і Едіт прийшли перекусити окрайцем хліба й маленьким шматочком сиру, і, доки вони сиділи в кухні, ми отримали сповіщення від мера, що маємо надати ковдри й кілька столових приборів для нової німецької квартири, розташованої за милю від нас. Баром прокотився невдоволений шепіт: відвідувачі по черзі роздивлялися папірець і розуміли, що, повернувшись додому, знайдуть такі самі сповіщення. У душі я навіть трохи раділа, адже всі бачили, що нас теж не оминула реквізиція.

О третій ми перервалися, щоб подивитись, як проходить німецький медичний конвой. Земля здригалася від тупоту коней і вантажівок, що рухалися в ряд. Кілька хвилин по тому в барі зберігалася тиша. О четвертій годині прийшла дружина мера і подякувала всім за добрі слова й листи. Ми запросили її лишитися на каву, але вона відмовилася. Зараз вона — не надто приємне товариство, сказала жінка, перепрошуючи. І пішла непевним кроком через майдан, поряд із чоловіком, який підтримував її під лікоть.

О пів на п’яту останні відвідувачі пішли від нас. Надворі сутеніло, і, хоча нам лишалося працювати ще півгодини, я знала, що ніхто вже не прийде. Пройшовшись уздовж вікон обідньої зали, я опустила завіси, і в приміщенні знов запанувала темрява. На кухні Елен перевіряла з Едіт завдання з правопису, час від часу перериваючись, щоб заспівати пісеньку з Мімі та Жаном. Едіт дуже прив’язалася до крихітки Жана, і моя сестра не раз зауважувала, як сильно допомагає їй маленька дівчинка, граючись із ним стільки часу. Елен ніколи не піддавала сумніву моє рішення привести Едіт у наш дім. Їй би на думку не спало прогнати дитя, хай навіть поява дівчинки означала, що кожен з нас тепер діставатиме менше їжі.

Піднявшись нагору, я витягла щоденник з-під бантин. Я збиралася написати кілька рядків, а тоді зрозуміла, що мені немає чого сказати. Будь-яке моє слово зараз компрометувало мене. Я заштовхала щоденник назад у сховок і спитала себе, чи я коли-небудь знайду що сказати своєму чоловікові.

***

Цього разу німці прийшли без коменданта. Ми нагодували їх. Вони мали пригнічений вигляд, і я вже вкотре відчула надію, що для німецької армії настали скрутні часи. Доки ми працювали, Елен постійно кидала на мене погляди, явно намагаючись зрозуміти, що в мене на думці. Я накривала на стіл, розливала вино, мила посуд і з короткими кивками приймала подяки офіцерів, що дякували нам за чудову вечерю. Потім, коли останній з них пішов, я взяла на руки Едіт, яка знову заснула на сходах, і віднесла до своєї кімнати. Там я поклала її в ліжко й накрила ковдрами до підборіддя. Обережно прибрала пасмо волосся з її щоки і деякий час дивилася на неї. Дівчинка ворухнулась, і на її обличчі крізь сон проступила тривога.

Я спостерігала за нею, чекаючи, доки вона міцно засне. Потім повільно, зваженими рухами розчесала й підколола волосся. Коли я вдивлялась у своє відображення в дзеркалі при свічі, щось привернуло мою увагу. Я обернулася й підняла записку, підсунуту під двері. І стала вдивлятись у слова, виведені рукою Елен.

Зробленого не повернеш.

І тоді я подумала про вбитого полоненого юнака в його завеликих черевиках і розмаїту колону людей, що проходила вулицями міста того дня. І раптом усе стало дуже простим: вибору не було.

Я поклала записку в мій сховок, а тоді мовчки спустилася сходами. Унизу деякий час споглядала портрет на стіні, а тоді обережно зняла його з гака й загорнула в шаль, щоб ані дюйма не було видно. Потім закуталась у дві інші шалі й вийшла в темряву. Зачиняючи за собою двері, я раптом почула шепіт моєї сестри з верхнього поверху, і її голос лунав для мене, наче набат:

Софі.

9

Після стількох місяців від запровадження комендантської години дивно було йти серед темряви. Морозні вулиці містечка були порожні, вікна темні, завіси не рухалися. Я швидко йшла крізь ніч, натягнувши шаль на голову в надії, що навіть якщо хтось випадково визирне з вікна, то побачить лише невиразну фігуру, яка поспішає кудись кружними вуличками.

Стояв колючий холод, але я ледь відчувала його. Я заніміла. Коли за п’ятнадцять хвилин я дісталася ферми Фур’є на околиці міста, де вже майже рік квартирували німці, я зовсім утратила здатність міркувати. Перетворилася