Читати книгу - "Таємниця Єви"

Цього разу він спав особливо міцно і навіть не прокинувся на останніх сюїтах, як завжди. Четвертинський розплющив очі тільки тоді, коли дружина обережно забрала з його рота недопалок сигари.

– Вдячний слухач, що й казати, – сміючись, промовила Беата до свого сонного чоловіка.

– Вибач, люба, – пробурмотів той, – цей дощ приспить кого завгодно…

Він витягнув руки долонями вперед, спостерігаючи примруженим поглядом, як дружина одну за одною дістає з волосся шпильки. Віолончель уже мирно стояла в кутку, на своєму місці, чекаючи завтрашнього вечора.

– Я йду спати, – мовила Беата, поцілувавши чоловіка в тютюнові вуса, – ти також не барися. Не забудь, завтра ми їдемо до костелу, в Славуту…

– А, так… Завтра неділя…

Четвертинський підвівся з крісла, щоб знову потягнутись і позіхнути, широко відкривши рота. Він радий був би відправити до того костелу Беату одну зі служницею, а самому виспатись як слід, проте завтра, після меси, у нього була призначена зустріч із Сангушком. Четвертинський мав намір закупити в нього чималу кількість сукна і хотів обговорити ціну. А що обидва були зайняті цілий тиждень, то для переговорів лишалася тільки неділя.

– До речі, Стефане, моя кузина Ольга невдовзі нас відвідає! – гукнула Беата вже з-за дверей спальні. – Сьогодні отримала від неї листа… Вона зараз у Бадені…

Четвертинський відповів басистим «Угу», що означало: «От і добре, розважишся трохи», і підійшов до напівпрочиненого вікна. Тут він запалив ще одну сигару і з насолодою видихнув дим кудись у темний запашний простір свого дощового «волинського раю»…

* * *

Меса добігала кінця. Ставши в два довгі ряди на коліна, вірні чекали на причастя. Глянувши навпроти себе, Четвертинський побачив гарну темнокосу дівчину, яка чомусь посміхалася і всіляко намагалася стримати цю усмішку, кусаючи свої рожеві губки. Причиною, схоже, був молодий чоловік, ліворуч від князя, що також посміхався і не міг нічого з собою вдіяти. Впливаючи таким чином одне на одного, молоді люди потрапили в дуже незручне становище, оскільки поруч них вже опинився священик. Він суворо глянув на дівчину і навіть завагався, тримаючи в руці оплаток. «Тіло Христове», – врешті промовив священик і причастив її. «Амінь», – відповіла розчервоніла красуня. Коли священик пішов далі, вона докірливо глянула на юнака і підвелася з колін. Князь, що тепер і сам ледве стримувався від сміху, провів її поглядом і зосередився, аби прийняти причастя з відповідним виглядом.

Після меси в парку поряд з костелом князь і його дружина зустрілися з паном Сангушком. Це був сивий статечний чоловік високого зросту з бездоганними, дещо старосвітськими манерами і проникливим поглядом, яким, здавалось, бачив співрозмовника наскрізь. У поведінці його вчувалася деяка зверхність, чи радше владність, утім заледве чи псувало це задоволенням від спілкування з ним. Пан Сангушко був блискуче освіченим, надзвичайно добре знався на історії, точних науках і мистецтві. А надто малярстві… Пристрасний колекціонер, він зібрав у своєму палаці величезну колекцію рідкісних полотен, рівних якій навряд чи знайшлося б від Варшави навіть до Петербурга.

Роман Сангушко, як і Четвертинський, також мав титул князя, проте надто крамольним досі видавався вчинок його батька, Євстафія Сангушка, котрий брав активну участь у польському повстанні, за що й позбувся всієї власності. Син же його володів декількома фабриками, санаторієм Св. Романа та кінним заводом і навряд чи потребував свого титулу, який і вживав нечасто.

Пан Сангушко, спираючись на довгу тростину, йшов неспішним кроком поміж молодими липами, які висадили нещодавно за його волею. Позаду нього крок у крок простувало двоє слуг. Коли до нього наблизилось подружжя Четвертинських, він посміхнувся і галантно зняв капелюх перед Беатою, а тоді простягнув руку князеві.

– Вітаю вас, – промовив він глибоким, зовсім не старечим голосом.

Князь та його дружина відповіли на привітання і, як і личило, запитали, як почувається пан Сангушко.

Той відповів на цю ввічливість широкою посмішкою, що яскраво проступала з-за його розкішної бороди. Слід було вважати, що зі здоров’ям у нього якнайліпше.

– Я знаю, що ти маєш справу до мене, Стефане, – звернувся Сангушко до Четвертинського, – нам буде краще обговорити її в мене за обідом. До того ж, я маю кілька нових картин, і мені страшенно хочеться ними похвалитись… На додачу, один чарівний янгол зіграє нам Шопена.

– Дякую, Романе, залюбки, – відповів князь.

– Тоді, до зустрічі за годину, – мовив Сангушко і, вклонившись, рушив зі своїми слугами далі.

За обідом у палаці Четвертинський несподівано знову побачив ту саму дівчину і молодого чоловіка, які ледь не розсміялися під час причастя. Вони сиділи мовчки, ховаючи одне від одного очі, а надто від пробоща, отця Яна, котрого також було запрошено на недільний обід. Хоча тому насправді було до них байдуже. Отець перебував у доброму гуморі і поміж бесідою з господарем та подружжям Четвертинських хвалив кухаря за відмінні флячки. Крім того, темноволоса дівчина з костелу виявилась тим самим янголом, який мав зіграти згодом Шопена. В якийсь момент їй дозволили залишити стіл, аби вона як слід підготувалась. Красуня підвелась і зникла в сусідній залі, звідки невдовзі почулися перші акорди ноктюрна.

Як виявилось, це була прийомна донька князя і його покійної дружини, а молодий чоловік, що став причиною сум’яття, був її нареченим. Його звали Янушем. Ще один гість за столом, чоловік років тридцяти п’яти, одягнений у бездоганний костюм, був неговірким, але приязно усміхався присутнім, беручи таким чином участь у всіх розмовах, що точилися за столом. Він представився Романом Саховичем, інженером, якому доручили раціоналізувати суконне виробництво Сангушка. До того ж, колись він навчав Януша математики, а що різниця у віці була не надто великою – як між молодшим і старшим братом, – то згодом вони стали добрими друзями.

Після обіду, коли справи були обговорені, всі перейшли у просторий салон, звідки долинали звуки фортеп’яно і де пан Сангушко показав гостям декілька картин, придбаних нещодавно на аукціоні в Парижі. Придбані, як він сказав, за безцінь, бо художники дозволили собі надмірну легкість замість чіткості форм, але м’яка гра відтінків зачаровувала погляд. Споглядаючи їх, присутні, однак, більше відволікались на темнокосу піаністку, аж господар розсміявся і запропонував послухати нарешті Шопена.

Присутні хутко вмостились у зручні крісла, і чоловіки, всі, окрім отця Яна, якому не личило, закурили