Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Припустімо… Але в мене вже зараз виникає немало запитань з того приводу, чому саме таку пропозицію я чую.
— А ви запитуйте.
— Або ви занадто довіряєте мені і просите в мене підтримки в тому, в чому не можете просити підтримки ні в кого, або ви мене провокуєте. Якщо ви мене провокуєте, то наша розмова піде по колу.
— Тобто?
— Тобто ми знову не знайдемо спільної мови. Ви залишитесь функціонером, а я — людиною, яка вибирає шлях по своїй силі, щоб не стати функціонером.
— Що вас може запевнити в тому, що я вас не провокую?
— Тільки погляд у вічі.
— Будемо вважати, що ми з вами обмінялися вірчими грамотами».
— Підготуйте мені довідку про поведінку пастора в тюрмі, — попросив Айсман, коли закінчив прослухувати плівку. — Все: про його манеру поведінки, про його контакти, розмови з іншими ув'язненими… Одним словом, максимум подробиць.
… Відповідь, яку йому принесли через годину, була аж надто несподіваною. Виявляється, в січні 1945 року пастора Шлага звільнили з тюрми. Із справи не можна було збагнути, чи дав він згоду працювати на СД, чи його звільнили внаслідок якихось інших, незрозумілих причин. Була лише усна директива Шелленберга — випустити Шлага під нагляд Штірліца. Та й годі.
Ще через півгодини йому принесли останній документ: із Шлагом, після звільнення, працював спеціальний агент VI управління Клаус.
— Де його матеріали? — спитав Айсман.
— Він був на прямому зв'язку з штандартенфюрером Штірліцом.
— Хіба записів не залишилось?
— Ні, — відповіли йому з картотеки, — записів в інтересах операції не вели…
— Знайдіть мені цього агента, — попросив Айсман. — Але так, щоб про це знали тільки троє: ви, я і він…
27.2.1945 (12 годин 01 хвилина)
На зустріч з Борманом — а Штірліц дуже сподівався, що ця зустріч відбудеться, наживка на гачок була смачна, — він їхав повільно, кружляючи по вулицях, переперевіряючи про всяк випадок, чи нема за ним хвоста. Цю перевірку він робив машинально; ніщо за останні дні не здавалося йому тривожним, і ні разу він не прокидався серед ночі, як бувало досі, коли він усім своїм єством відчував тривогу. Він тоді довго лежав з розплющеними очима, не вмикаючи світла, і старанно аналізував кожну свою хвилину, кожне слово, сказане в розмові з будь-якою людиною, навіть з молочником, навіть з випадковим попутником у вагоні метро. Штірліц намагався їздити тільки в машині — він уникав випадкових контактів. Але він вважав, що ізолювати себе взагалі від світу теж нерозумно, мало яке завдання може прийти. Отоді різка зміна поведінки могла насторожити тих, хто стежив за ним, а те, що за кожним у рейху стежили Штірліц знав напевне.
Він уважно продумував кожну дрібницю: люди його професії завжди згорали на дрібницях. Саме аналізування дрібниць двічі рятувало його від провалу.
…Штірліц машинально подивився в дзеркальце і здивовано присвиснув: той «вандерер», що пристроївся за ним на Фрідріхштрасе, невідступно йшов слідом. Штірліц різко натиснув на педаль акселератора — «хорх» швидко рвонув з місця. Штірліц помчав на Александерплац, потім звернув до Бергштрасе, мимо кладовища вигулькнув на Ветераненштрасе, оглянувся й зрозумів: хвіст — якщо це був хвіст — відстав. Штірліц зробив ще одне контрольне коло: проїхав мимо свого улюбленого ресторанчика «Грубий Готліб» і тут — час у нього ще був — зупинився.
«Коли вони знов причепляться, — подумав він, — значить щось сталося. А що могло статися? Зараз сядемо, вип'ємо коньяку й подумаємо, що могло статися…»
Він дуже любив цей старовинний кабачок. Його називали «Грубий Готліб» тому, що хазяїн, зустрічаючи гостей, казав усім незалежно від рангів, чинів, від становища в суспільстві:
— Чого приперся, жирний кабан? Ще й молодицю з собою привів — нічого собі… Пивна бочка, туша старої корови, вим'я хворої жирафи, а не молодиця! Зразу видно, що дружина! Учора, бач, з гарненькою тварючкою приходив! Буду я тебе покривати, — пояснював він дружині гостя, — так я тебе й покриватиму, пес паршивий…
Згодом Штірліц став помічати, що найшанованіших клієнтів Готліб лаяв надто добірною лайкою: в цьому, мабуть, теж виявлялася повага навпаки…
Готліб зустрів Штірліца неуважно:
— Іди дудли пиво, лобуряко…
Штірліц потис йому руку, ткнув дві марки й сів біля дубового столика в кутку, за колоною, на якій було написано лайки мекленбурзьких рибалок — солоні і вкрай цинічні. Це найбільше подобалося підстаркуватим жінкам промисловців.
«Що могло статися? — все ще думав він, попиваючи свій коньяк. — Зв'язку я не жду — отже, тут провалу бути не може. Старі справи? Вони не можуть упоратися з новими — саботаж зростає, такого саботажу в Німеччині ще ніколи не було. Ервін… Стоп. А що, коли вони знайшли передавач?»
Штірліц витяг сигарети, і йому страшенно захотілося вдихнути тютюнового диму, тому він не став курити зовсім.
Йому захотілося зараз же поїхати до руїн будинку Ервіна й Кет.
«Я зробив головну помилку, — зрозумів він. — Я повинен був сам обшукати всі лікарні: а раптом їх поранено? Телефонам я даремно повірив… Це я зроблю зразу ж, як тільки поговорю з Борманом… Він повинен прийти до мене: коли на них тиснуть, вони стають демократичними. Вони бувають недоступними, коли їм добре, а якщо відчувають кінець, стають полохливими, добрими й демократичними. Зараз мені треба відкласти все, навіть Ервіна й Кет. Спершу я повинен домовитися з цим катом».
Він вийшов, сів за руль і не поспішаючи поїхав на Інваліденштрасе, до музею природознавства. Там до готелю «Нойе Тор» незабаром має приїхати Борман.
Він їхав повільно, раз по раз поглядаючи в дзеркальце: чорного «вандерера» ззаду не було.
«Може, це Шелленберг вирішив промацати мене перед операцією із Шлагом? — подумав він. — Теж, між іншим, резонне пояснення. А може, здають нерви?»
Він знов глянув у дзеркальце — ні, вулиця була безлюдна. Лише на тротуарах дітвора ганяла на роликах і дзвінко сміялась. До пошарпаних стін будинків тулилися черги: мабуть, люди чекали м'яса.
Штірліц залишив машину біля клініки «Шаріте» і через великий парк лікарні вийшов до музею. Тут було тихо й спокійно: анікогісінько на вулиці. Він навмисне вибрав саме це місце — тут усе видно як на долоні.
«А втім, вони могли посадити своїх людей
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сімнадцять спалахів весни», після закриття браузера.
