Читати книгу - "Таємні стежки"

Юргенс уже спокійно, звичайним діловим тоном доповів про хід підготовки агентури, призначеної для перекидання через лінію фронту. Стежачи за рукою шефа, Юргенс машинально зупинив погляд на аркуші паперу і затамував подих: в куточку великими цифрами виразно було написано дробове число «209/902». Не підводячи голови, шеф обвів дріб кружечком і поставив праворуч від нього великий знак питання.

Юргенс схвильовано відвів очі вбік і вже не так упевнено продовжував доповідь. У голові зародилася підозра. Якщо за звіт він дістав лише попередження, то розкриття цієї цифри загрожувало арештом, слідством, військово-польовим судом.

— Досить… Нудно… — перервав доповідь Марквардт і, відклавши олівець, спитав: — Ну, а з Ашингером, як?

— Гадаю…

— Гадати тут нема чого. Історія брудна і задумана нерозумно.

— Тобто?

— Точніше — по-дурному. Ви, сподіваюсь, догадуєтесь, що я маю не тільки вашу інформацію.

Юргенс розгубився. «Гунке доніс», майнула у нього тривожна думка.

— Мені все-таки незрозуміло… — почав він і замовк, не знаючи, що сказати.

— Сьогодні ви чомусь особливо нетямущі, а між іншим ця історія може принести вам серйозні неприємності. Полковник Шурман зацікавився нею.

— Причому ж тут я? — втрачаючи самовладання, майже скрикнув Юргенс.

Марквардт устав.

— Не намагайтесь здаватися дурнішим, ніж ви є насправді! — сказав він різко. — І не вважайте мене ідіотом.

Юргенс зблід від досади, гніву і страху, а Марквардт продовжував говорити, і його слова били по напружених нервах Юргенса, наче удари палкою.

І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.

Марквардт пройшовся по кімнаті. Він дав Юргенсу зрозуміти, що не зацікавлений в його викритті, але поводить себе Юргенс щонайменше нерозумно. Створюється враження, ніби він має мету самому собі накинути зашморг на шию.

— Тільки ця цифра, — Марквардт тикнув пальцем в аркуш паперу, — змушує мене витягати вас із петлі.

— Ви знаєте?.. — скрикнув Юргенс.

— Без запитань, — обірвав його Марквардт. — Не час. Але врахуйте, якщо ви, всупереч здоровому глузду, полізете далі в петлю, я за вами лізти не збираюсь. Гадаю, зрозуміли?

Юргенс кивнув головою і, вийнявши з кишені хусточку, знову витер вологе чоло і спітнілі руки.

Марквардт сів на своє місце. Тепер цю тему він вважає вичерпаною. Нехай краще Юргенс розповість, яким вітром віє з фронту.

Юргенс дав докладну інформацію про становище на фронті. Він говорив упевнено, навіть з піднесенням, бо тепер бачив в особі Марквардта не тільки шефа. Юргенс намагався змалювати становище німецької армії найпохмурішими фарбами. Він певний, що росіяни не обмежаться визволенням своєї території: вони прийдуть у Німеччину.

— Це не новина, — зауважив Марквардт. — Але вони не прийдуть, а приповзуть, стікаючи кров'ю. Приповзуть знесилені, не здатні твердо стояти на ногах і говорити на весь голос. Ситуація дуже оригінальна: Росія і Німеччина обидві переможуть і обидві будуть переможені.

Юргенс зсунув брови:

— Звичайно, така рівновага можлива, але лише в тому випадку, коли союзники Росії не висадяться в Європі. Вона порушиться на користь росіян, як тільки відкриється цей горезвісний другий фронт. Тоді Німеччині буде гірше.

— Дурниці! — безапеляційно сказав Марквардт. — Проте, власне кажучи, з Росією не слід було зв'язуватись. Одна справа Чехословаччина, Франція, Польща, а Росія — це зовсім інше. В червні сорок першого року фюрер зробив страшенну помилку. Але те, що сталося, повинно було статися.

Марквардт пройшовся по кімнаті і зупинився біля великої карти Німеччини, що висіла на стіні. Заклавши руки за спину, він довго і зосереджено вдивлявся в павутиння червоних, блакитних, чорних ліній.

— Це місто вам знайоме? — Марквардт тикнув пальцем у чорну крапку.

— Дуже добре.

— Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.

— Це на той випадок, якщо… — почав Юргенс.

— Так-так-так… саме на той випадок! — І Марквардт голосно зареготав.

XXII

Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним — сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці — два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…

Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.

Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.

Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.

— Сюди, — наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.

В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.

— Прізвище? — пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.

Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.

— Не пам'ятаю, — спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.

— Що?!

— Не пам'ятаю, — тим же тоном повторив Ізволін.

— Не прикидайся дурнем!

Ізволін промовчав.

— Я тебе в землі згною, живцем! — Гестапівець схопився з місця.

— Це не дуже страшно: земля своя, рідна.

— Відповідай тільки на мої запитання! — крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. — Я тебе в дугу зігну.

— Не все гнеться, пане фріц, — дещо ламається. — А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?

— Ти назвеш себе?!

— Ні!

— Назвеш?!

— Ні!

Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.

Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.

— Наче в могилі, — мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.

Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…

На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого — огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса,