Читати книгу - "Биті є. Макар"

– Безумовно… – ще супилася, та голос потеплішав.

Макар напружився, підхопив сонце на руки, що воно з гіпсом мало немале брутто. Аж поперек виматюкався.

– Розказуй… – Ледве допер бабу до дивану. – Що сталося? Як ти?

– Біда…

– Яз тобою сьогодні лишуся.

– Що?

– Ти проти?

– Ні, але… тобі ж зранку… на фабрику…

– Не переймайся. Устигну. Приберу тут у тебе. Пелюстки якісь…

– То я… – Марта не встигала за думкою механіка. – Залишишся?

– Так. А що, як ти вночі захочеш води? Чи… ще чогось? Зранку зроблю сніданок, нагодую своє сонце…

– Коханий мій… Обожнюю… – попливла.

– Це я тебе обожнюю. Ніхто на цілому світі не зробив для мене так багато добра, як ти, сонце. – Концентрація врешті

повернулася. – Про одне мрію… Віддячити… Діаманти, яхти, острови… Фігня! Хочу зробити для тебе щось неймовірне… Карколомне… Таке, щоби ти…

У самий розпал гарячої промови мобільний механіка – дзелень. Підскочив.

– Хто це? – зиркнула Марта.

– З фабрики… – збрехав. Телефон до вуха. – Алло…

– Сашо… – почув голос Нані. – Я хочу запам'ятати не тільки цей день… Але і цю ніч…

– Добре… – видушив.

Нані засміялася тихо і ніжно – дзвіночок у темряві.

– Опівночі… – прошепотіла.

– Добре! – збудження залило миттєво і невідворотно – цунамі. Радість під кадик: значить, дарма він мордувався? Нані пофіг той задушливий простір і зім'яті квіти. Вона знову хоче його тепер… Він – завжди… Що вона придумала? Відправила кудись татка, його чекає? Де? На Оболонській набережній? У Процеві?

До вікна. Подалі від Марти.

– Опівночі біля Софії… – сказала Нані.

«Де?» – ледь з язика не впало.

– …Добре.

– Під Богданом…

– Я зрозумів, – кивнув діловито. Відрубав зв'язок.

– Щось сталося? – Марта тяглася до милиць, силкувалася встати.

– Нічого. Бухгалтер… З приводу завтрашнього аудиту.

– А хіба сьогодні аудитори не працювали?

– Працювали. Думаєш, такі справи за день робляться? – обійняв Марту, допоміг підвестися.

Серце співало. Розсміявся. Цьомкнув коханку у лоб.

– Сонце! – гукнув весело. – Та що з тобою? – притис до себе. – Давай чаювати, їй-богу. Я з тими аудиторами й перекусити не встиг.

І – наче шило в дулі. Допоміг Марті пересісти у крісло, мотнувся на кухню – дзень-дрень чашками. Чай, цукор… До холодильника – що є? Сир, копчене, ікра. Жирно живеш, Марто! Усе файно на тацю виклав. У бік вітальні озирнувся. Обережно дістав із кишені конвалюту снодійного – недарма ж до аптеки забігав. Виколупав пігулку, вкинув до чашки.

– Блін… Чашки не переплутати…

За п'ятнадцять хвилин Марта-костяна нога густо сопіла на Макаровому плечі.

– Сонце… – голосно.

Ноль на масу.

– Сонце! – контрольний.

Ні!

Усміхнувся, вислизнув з-під тушки. Опів на дванадцяту! По вітальні насторожено – устигне до Софійської площі. Місто порожнє – за мить домчить. У нього ще тут справа є…

– Розписка… – прошепотів.

По шухлядах, поличках, під диван, по сумках, у шафу… Де?!

Наштовхнувся поглядом на тацю з наїдками – так і стирчала посеред вітальні. Чай, сир, копчене, ікра…

– Холодильник! – аж сіпнувся.

Рвонув… Шарудів під двокамерним «Бошем». Не забув… Рік тому у цій самій кухні Марта витягла з-під холодильника пакунок із грішми. «Кіа», шмотки… Усе сучка записувала! Рука наштовхнулася на щось пласке, загорнуте у целофановий пакет. Яка ж ти передбачувана, сонце! Папірці, гроші… розписка. Є розписка! Є! Часу на роздуми нема. Підхопив пакет, помчав до дверей – до півночі хвилин десять. Марта проводила коханця густим, як бас похоронного оркестру, хропінням.

Коли ж ти спиш, бідолашне місто?! Дванадцята є, спокою катма. Фари, люди, ліхтарі, вікна кліпають тьмяним світлом, під деревами сміх, пляшки дзеленчать – дзвонів не розчути, Богдана обліпили… Нащо?

Макар залишив автівку біля Михайлівського, спішив до пам'ятника гетьману, був певен: побачить Нані здалеку. Обмацував площу поглядом – де? Тремтів: моя… Скучив. Уже й скучив. Бачити її повсякчас, укласти на одну свою долоню, до серця приліпити – назавжди. Змахнув піт з чола, аж став – знову руки порожні! Гаком – до скверику між Михайлівською і Софійською. Гілку ялинки відламав – до Хмельницького. Нані-на-ні-на…

Вона стояла далеченько від кінного гетьмана. Посеред площі, лицем до Софії. Тонка шаль – навколо шиї, по плечах, до колін. Наче упакована у дорогому бутику спеціально для нього, Макара. Роззирнувся нервово. Здалося – хтось інший уже обігнав його на шляху до Нані. І побачив… Борю Рудя. Журавель товкся на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду навпроти Софії.

Макар завмер. Обернувся до Нані… Знову до Рудя… Боря зник, наче не було ніколи.

– Шиза… – Стояв за десять кроків од дівчини. Колов пальці гілкою.

– Нані… – прошепотів. Вона озирнулася…

Площа хитнулася і потекла талою водою. Несла за течією геть людей, будинки, дерева, лавки, пляшки, гетьмана на коні…

– Я запізнився? – Механік не чув свого голосу. Тільки дивне відлуння, наче опинився посеред величезного порожнього храму.

– Я прийшла раніше…

– Я… так скучив!

– Ідімо…

– Куди, Нані?

– Покажу тобі свій космос… – простягнула до нього руку, торкнулася щоки.

– Тут? – прохрипів механік.

Стояв пнем, колюча гілка в руці. Що вона з ним робить? Що? Чому він забуває геть усе, варто лише побачити… ні, лише подумати про неї? Не втримався. Обійняв поривчасто.

– Люба… – шепотів гаряче, цілував щоки, вуста. – Моя… Космосу немає, Нані… Космос – це ми. Не йди більше від мене. Ніколи…

– Добре, добре… – Тремтіла, цілувала. – Сашо… Сашо…

– Блін, народ! Припиніть цілуватися, бо завидки беруть! – просто над вухом.

Нані притулилася до механіка щільніше, розсміялася, потягла в бік Софії.

– Я люблю тебе, Сашо!

Він хотів сказати – «Ти моя!», та вихопилося інше:

– Я твій…

Отака дурня. І вже по цимбалах – куди, навіщо. Аби з Нані…

Брама Софійської дзвіниці відчинилася тільки для цих двох.

– Тут працює мій приятель, – казала Нані, дерлася крутими сходами наверх. – Коли таке буває… або життя, або смерть… мене тягне на дзвіницю…

– Хіба тепер…

– Так! Любов – життя… Без любові…

– Забудь! Життя. Тільки життя…

Вони стояли на найвищому рівні дзвіниці. Просто у небі. Посеред дзвонів і вітру.

– Летімо? – прошепотіла Нані.

Макар задихнувся – так, люба… Хіба треба говорити про любов? Кохати… Рвонув з плеча піджак, кинув під ноги – заважав розправити крила. Птахи… Вони не одягаються, бо хочуть літати. Люди би мали зрозуміти… Хіба полетиш у пальті? Сорочку геть… Шаль з Наниних плечей… Кохана… Коханий… Люба… Мій! Єдина… Сашо…

…Як приземлилися, ще довго дивилися на осяяне вогнями місто. Механіка відволікало тільки одне – у кишені піджака, на якому вони