Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Казав же він учора людям:

— Якби свині крила, вона й небо зрила б… А в нашої ж — крило тільки одно! Чи зриє ж? Га?

І гетьман Козака боявся, аж наче дим йому клубився з рота, коли говорив про Мамая, бо стикались вони вже не раз, а колись той проклятий Козак устругнув аж таку непристойну капость, що про неї й на вухо не скажеш, не те що друкованим словом.

Чортом дихав на Козака пан гетьман.

Хоч і не знав того ясновельможний, що він сам з’явився на світ божий не без участі Козака Мамая.

56

Не можна сказати, щоб він був йому батьком, Однокрилові, наш Козак Мамай, але все-таки річ певна, що з’явився він на світ з його руки.

Так, так, з руки!

Козак його колись намалював, так само як оце зараз — свого коня Добряна, що оживав під кожним помахом його руки.

А сталося це так…

Задумавшись колись над стародавньою казкою про дванадцять лебединів, Мамай, як і завше, сам того не помічаючи, почав на якійсь там стіні малювати… І раптом…

Але стривайте, читачу!

Ви ту казку знаєте?

Оту, де королівна Золота Звізда?

Оту, де дванадцятьох короленків щось там обернуло на лебедів, а сестриці їхній, Золотій Звізді, сказала волошебниця таке:

— Кропива он, бач, як очерет… Коли хочеш братиків порятувати, ламай ту кропиву, обдирай з неї лико, плети братам сорочки та й надінь на них, коли повернуться, щоб знову стали людьми, як і були. І хто прийде, щоб не озивалась, покіль не доплетеш сорочок. А кропива жалка, буде вона аж до серця пекти, а ти плети й плети, мовчи й мовчи, а коли не доплетеш, бува, чи до кого озвешся, то й братів не побачиш… Отак!

От і плете дівчина тая, Звізда Золотая, з кропиви сорочки для братів-лебединів, і жалить кропива до самого серця, а вона плете та й плете, хай пече, а вона привикає.

Вже зробила Звізда Золотая одинадцять кропив’яних сорочок, стала плести й дванадцяту, аж не стало в неї кропиви на один правий рукав.

І от летять дванадцять лебединів, одинадцятеро білих, а дванадцятий — чорний, найменший, і кинула їм сестра по сорочці — першому, і другому, і всім дванадцятьом, і стали вони, тії лебеді, знов богатирями-велетами, тільки дванадцятий, чорний, надів без рукава сорочку, і лишилося йому, замість правої руки, лебедине крило…

57

Задумався колись Мамай над долею людською, над казкою цією, і ненароком намалював собі того богатиря з одним крилом.

Йому й сумно було малювати такого.

І співчуття виникало до нього в художника.

І щирий жаль.

Але, ще малюючи, помітив Козак Мамай, же супроти його власної волі, з’являються в обличчі однокрилого молодика і якась пихатість несподівана, і в погляді зверхність, і жорстокість, що їх зовсім не хотілось Козакові бачити в своєму сотворінні, бо ж він зовсім інакше уявляв собі норов цієї скривдженої долею людини.

В цьому калікуватому створінні зосередились прикмети сотень характерів знайомих Козакові людей, і така вже була в Мамая сила духу, така гаряча кров забуяла в його творінні, що Однокрил, живий, зійшов у світ, живий, хоч і пихатий, і злостивий, і владолюбний, але живий, бо вдихнув йому душу художник, який, проте, не був митцем більшим за Господа Бога, і тому все вийшло в цьому потворному характері не так, як художник хотів: каліка уявив себе янголом, надлюдиною, котрій, бач, од Бога судилось над безкрилими панувати.

І скільки літ потому каявся Мамай, що пустив на світ таке страховисько, знехтувавши святу повинність художника — відповідати за свої витвори перед Богом і людьми.

При початку нашої книги річ була про Бога, котрий, пустивши в світ людей, незабаром збагнув, що роблять вони зовсім не те, чого хотілось би Творцеві, не те, що їм робити слід, бо й Господь Бог, сотворивши окрасу природи — людину, не все в ній зміг, у цій своїй перлині, піднести до вінця творіння, не все було в ній таке чисте й людяне, як Господові, мабуть, марилось у його першім творчім пориванні, хоч і набріхано ж, мабуть, на Творця в Біблії, в Первій книзі Мойсея: «І бачив Бог, же все, що сотворив, було аж вельми добре», набріхано-таки, бо самовдоволення ніколи й ніде не було притаманним істому творцеві, художникові, а може, згарячу Господь у добрім ставленні до своїх витворів і помилявся попервах, бо ж існував він сам-один на світі, і нікому було сказати правду, скласти ціну, нікому ж було Творця по-дружньому взяти за лікоть і щиро порадити, бо ж критиків щирих тоді не було ж, а сопіння та гарчання диявола, злобно настроєного супроти всього доброго та світлого, кому ж хотілось на таке зважати!

Отже, візьми ти мене за лікоть, мій друже критику, пораднику й наставнику, і поможи розміркувати: чому це Козака Мамая аж така біда спіткала, аж така притуга, що довелось художникові каятися в тім, же необачно випустив у світ свого однокрилого недолюдка? Чому так сталося? Чи він життя не знав, художник? Чи проти правди схибив? Чому ж його спостигла найстрашніша мука? Поміркуймо ж разом, бо ж настала вже пора, коли добрі товариші наші стають суворими критиками і суворі критики наші стають добрими товаришами, і не прожити нам без цього товариства.

Бо ж нинішнім художникам чи й драматургам важче ж, либонь, як було колись Богові: у безсмертного Творця всі сотворіння були смертні, а нині ж — художник, коли він справді-таки художник, пускає в світ сотворіння безсмертні, котрі живі, поки живе народ.

Саме тому ж то, видно, Господь Бог (та й архангели всякі) не дуже й полюбляють нашого брата, митців, котрі, либонь, створили колись і самого Господа Бога.

58

Кепкуючи, спитав же колись святий Петро в Творця-Вседержителя:

— То хто ж кого сотворив? Чи ти, Боже, людей? А чи грішні люди — тебе? Які-небудь художники? Чи драматурги? А?

— Про те в Святому Письмі докладно сказано.

— А справді було як?

— Я вже й не знаю…

І Господь Бог, в збентеженні, задумався… Хоч і не міг він того зрозуміти, що зникне він, безсмертний Бог, саме в ту мить, коли помре останній з тих недолугих людей, хто в