Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"

Я потрапив під чари Помаранчевої дівчинки, я піддався звабі кохання, я дозволив собі мрії про дитя. Тепер настало каяття і потреба спокути. Що я вчинив не так? — не дає мені спокою думка. Це запитання, немов кривавий конфлікт із совістю. А тоді назріває потреба навести після себе лад.

Однак тепер, Ґеорґу, постає нова дилема, можливо не така важка, чи радше, не така злоякісна, як перша… Якщо би ти попри все обрав життя, хай навіть на коротку мить, то і я, відверто кажучи, нізащо не шкодував би за тим, що народився.

Тоді був би сенс говорити все ж про певну рівновагу в цій задачі, відповіді в ній зійшлись би. На це я, власне, й сподіваюся. Саме тому й пишу тобі листа.

Ти не зможеш відповісти мені на моє головне запитання. Але існує опосередкована можливість. Відповіддю буде твоє рішення, як прожити дане тобі життя, що розпочалось у пологовій залі, коли Вероніка, я та лікар-шибеник піднесли келихи шампанського на честь твоєї появи на світ. Отой лікар із шампанським був твоєю доброю феєю, я нітрохи в цьому не сумніваюся.

А тепер можеш відкласти моє послання. Тепер настала твоя черга жити.

Завтра мене покладуть до лікарні. Про це, якраз, йшлося, коли я казав про важливу зустріч. До садочку тебе відведе мама.

Я повинен був про це написати. А ще мушу додати: Не можу пообіцяти, що ніколи не повернуся на Джмелину вулицю…

Ґеорґу! Останнє запитання: Чи можу я бути певний, що після смерті немає якоїсь форми буття? Чи є такі докази, які б переконали мене, що я не перебуватиму в іншому вимірі, коли ти читатимеш цього листа? Ні, цілковитої певності я не маю. Бо саме існування світу вже свідчить про переступ меж неймовірного. Розумієш, про що я кажу? Я в такому шаленому захваті від існування нашого світу, що вже не матиму сили захоплюватися, якби раптом виявилося, що існує ще й світ потойбічний.

Пригадую, два дні тому ми згаяли з тобою кілька годин на комп’ютерну гру. Мабуть, забавка найбільше розважила мене — я так гостро потребував хоч якогось перепочинку від чорних думок. Щоразу, коли ми «помирали» у грі, з’являлося нове поле, і гра починалась спочатку. Якби ж то знаття, чи існує отаке «нове поле» і для наших душ. Не вірю, справді, не вірю. Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією.

ТУ НІЧ НА ТЕРАСІ Я ПАМ’ЯТАВ! Вона закарбувалась в надрах моєї пам’яті. Випалилася тавром на моєму серці. Читаючи про неї, не раз відчував, як мене лихоманило.

Досі я ніби нічого й не пам’ятав, та зоряна ніч ніколи й не згадалась, якби не татів лист, але тепер яскраво спливла в пам’яті. МОЖЛИВО, ЦЕ МІЙ ЄДИНИЙ СПРАВЖНІЙ СПОГАД ПРО ТАТА!

Повністю стерся спомин про нього на Ф’єльстьолені. Хоч як напружував пам’ять, так і не зміг згадати наших з татом прогулянок навколо озера Соґнсванн. Але пригадую зачаровану ніч на терасі. Тобто пригадую її по-своєму. Немов казку або кольоровий сон.

Я прокинувся. Із заскленої веранди вийшов тато і підняв мене високо. Він сказав, що ми літатимемо. Подивимося на зорі. Здіймемося і полетимо в космос. А тому слід тепло одягнутися, бо ж у космосі нестерпна холоднеча. Тато хотів показати мені зорі на небі. Йому потрібно було їх мені показати… Бо то був єдиний наш шанс, і ми мусили ним скористатися.

А ще я знав, що тато хворий! Однак він не знав, що я знаю. Таємницю мені довірила мама. Вона сказала, що татові, напевно, доведеться лягти до лікарні, і тому він такий сумний. Здається, я навіть пригадую, що розповіла вона мені про це того ж пообіддя. Можливо, тому я й прокинувся і не міг більше заснути.

Тепер я дуже яскраво пригадую ту довгу ніч на терасі, коли ми з татом збиралися летіти в космічну подорож. Гадаю, я вже тоді розумів, що тато, мабуть, невдовзі покине нас. Але тоді він квапився показати мені, куди відлетить.

Ми подорожували просторами Всесвіту — я пишу, а самого лихоманить, — і раптом тато заплакав. Я знав, чому він плаче, але він не знав, що я знаю. Тому я мовчав, не міг нічого сказати. Мусив сидіти тихо, як мишка. Надто небезпечно було говорити вголос про те, що мало статися.

І ще. Від тієї ночі я завжди знав, що на зорі не варто покладатися. Принаймні вони ні від чого не можуть нас порятувати. Колись і їх доведеться покинути.

Тоді, як ми з татом витали в космосі, і тато раптом заридав, я збагнув — покладатися не можна ні на що у світі!

Прочитавши останні аркуші листа, я нарешті спостиг, звідки в мене оте захоплення космосом. Це тато відкрив мені очі на космічні перспективи. Це він навчив мене відривати погляд від приземленої метушні. Я став астрономом-аматором задовго до того, як усвідомив, чому я ним став.

Отож не дивно, що ми обоє з татом так цікавилися телескопом Габбла. Це в мене від тата! Я продовжив його починання, ніби успадкував татове захоплення Всесвітом. Хіба не так було в усі часи? Перші приготування до появи телескопа Габбла вели ще за кам’яного віку. Хоча ні! Най-найперші підготовчі роботи розпочалися за кілька мікросекунд після Великого Вибуху, коли постали Час та Простір.

Кажуть, «посіяти зерно»! Мій тато встиг посіяти зерно перед сконом. Саме він підказав мені тему для позакласного реферату. Не думаю, що тато надто захоплювався англійським футболом. Йому пощастило, він ніколи не чув Spice Girls. Не знаю, як він ставився до Роальда Даля.

Я дочитав татове послання. Сидів у задумі, коли у двері знову постукала мама.

— Ґеорґу? — покликала вона.

Я сказав, що закінчив читання.

— То ти скоро вийдеш до нас?

Натомість я запросив її увійти.

Відчинив двері й впустив маму до кімнати. На щастя, вона одразу причинила за собою двері. Я нітрохи не приховував своїх сліз. Під час перших зустрічей з татом сльози застилали мамині очі. Тепер і я з ним зустрівся.

Я обійняв за шию Помаранчеву дівчинку і сказав:

— Тато залишив нас.

Мама пригорнула мене до себе. Вона також плакала.

Якийсь час ми сиділи на краю ліжка, потім мама