Читати книгу - "Прокляті"

— Ти брешеш!

Я відповідаю в мікрофон:

— От побачиш, — і пропоную їй спитати мене, коли вона приїде до нас. На той момент я вже, мабуть, стану місіс Рівер Фенікс, але ми можемо побитися об заклад. Десять батончиків «Мілкі Вей» за те, що вона опиниться тут, зі мною, швидше, ніж вона думає. — Спитай дорогу в кого завгодно, — кажу я їй. — Мене звати Меді Спенсер, — продовжую я; вона має впевнитися, коли помиратиме, що в кишені у неї лежать десять батончиків, щоб заклад зарахувався. Десять! Нормального розміру!

Отже, я знаю, що таке «ієрархія». І не так уже й важко його вимовити. Але ні, я не дуже дивуюсь, коли ця канадська Емілі кидає слухавку.

Розділ сімнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Підозрюю, що мої батьки здогадувалися про мій секретний план звабити Ґорана. Сьогодні ввечері, коли їх обох немає вдома, я відкрию таємницю свого кохання так само несамовито, як то зробила Скарлетт О'Хара, намагаючись отримати кохання Ешлі Вілкіса у бібліотеці його дому на плантації „Дванадцять дубів“».

За кілька годин до початку церемонії вручення нагород Академії мої батьки ніяк не можуть вирішити, підтримку якій політичній партії висловити, причепивши стрічку з їх кольорами на одяг. Рожева — рак грудей. Жовта — «Поверніть наших солдат». Зелена — зміни клімату… Утім, щойно принесли мамину сукню, і вона більше схожа на помаранчеву, ніж на малинову, а отже, будь-який протест проти змін клімату не збігатиметься з нею. Мама згинає червону стрічку й прикладає її до ліфа сукні. Вивчаючи результат у дзеркалі, вона питає:

— Люди все ще захворюють на СНІД? — і додає: — Не треба сміятися, це просто так… наче у 1989-му.

Ми втрьох (я, мама й тато) зараз знаходимося в номері-люкс; тут панує тимчасове затишшя між набігом армії стилістів і відправленням «Тойоти Пріус». Тато каже: «Меді!» В одній руці він тримає пару золотих запонок.

Я роблю крок до нього: рука простягнута вперед, долонею догори.

Тато роняє запонки у мою відкриту долоню. Потім миттєво випростовує манжети, простягає до мене руки зап'ястками догори, щоб я вставила і застібнула запонки. Це крихітні-крихітні малахітові запонки, які продюсер подарував усім на згадку про останній фільм, в якому знімалась мама.

Тато питає:

— Меді, ти знаєш, звідки беруться діти?

Теоретично — так, я розумію брудну, важку роботу яйцеклітини й сперми, а також — усі прадавні стилістичні фігури про знаходження немовлят під капустяним листям чи про те, як дітей приносить білий лелека; але просто через бажання погіршити і без того незручне становище, я питаю:

— Діти? — кажу: — Мамо, тату… — нахиляю голову вбік (до речі, в досить милій манері), витріщаю очі й питаю: — їх що, не асистент режисера з кадрів приносить?

Тато згинає лікоть, відсуває манжету на цій руці й дивиться на годинник. Потім на мою маму. Втомлено посміхається.

Мама роняє вечірню сумочку на крісло й зітхає — глибоко й тяжко. Сідає у крісло й хлопає по коліну, роблячи мені знак наблизитися.

Тато робить крок убік і стає просто поряд із кріслом, потім згинає коліна й сідає на бильце. Разом вони створюють мальовничу картину елегантності й краси. Так ретельно затягнуті в сукню й смокінг. Кожна волосинка на своєму ідеальному місці. Вони так чудово підходять для зйомки середнім планом, що я не можу не зіпсувати їм кайф.

Я слухняно перетинаю кімнату і сідаю на східний килим біля ніг матусі. Я вже вдягнена у коротку твідову спідницю-шорти, рожеву блузку й светр для запланованого рандеву з Ґораном. Я піднімаю на батьків безхитрісні собачі очі. Широко відкриті очі з японських аніме.

— Ну, коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку… — починає тато.

Мама дістає з-за спини вечірню сумочку. Різко відкривши застібку, вона виймає звідки пляшечку з таблетками й питає:

— Хочеш заспокійливого, Меді?

Я хитаю головою: ні.

Руками з ідеальним манікюром мама грає виставу: відкриває пляшечку, витрушує дві таблетки на долоню. Батько нахиляється до неї зі свого бильця крісла. Замість того, щоб віддати йому одну з двох таблеток, мама витрушує ще дві йому в долоню. Батьки разом вкидають таблетки до рота й ковтають їх не запиваючи.

— Отже, — каже тато, — коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку…

— Чи, — додає мама, кинувши на нього короткий погляд, — коли чоловік кохає чоловіка, чи коли жінка кохає жінку, — пальці однієї руки в неї все ще бавляться з кінцем червоної стрічки з важкого шовку.

Тато киває.

— Твоя мама права, — і додає: — Чи коли чоловік кохає двох жінок, чи трьох за кулісами після рок-концерту…

— Чи, — каже мама, — коли цілий тюремний корпус чоловіків-в'язнів дуже-дуже сильно кохає одного новенького ув'язненого…

— Чи, — вставляє зауваження тато, — коли група мотоциклістів під кайфом, що їдуть через південно-західні штати, дуже-дуже сильно кохають одну п'яну байкершу…

Так, я знаю: на них чекає машина. «Тойота Пріус». На місці дії бідолашний конферансьє, безумовно, переглядає час їх прибуття. Незважаючи на всі ці стресові фактори, я просто зморщую свого передпідліткового лоба, роблячи спантеличений вигляд, якому мої батьки, що отримали ін'єкції ботоксу, можуть лише заздрити. Я переводжу погляд з маминих очей на очі тата і назад, і помічаю, як під дією «Ксанакса» вони стають глянсовими й скляними.

Мама підіймає голову й спрямовує погляд через плече, зустрічаючись очима з татом.

Нарешті, тато каже:

— До біса це все, — він лізе до внутрішньої кишені смокінга й дістає звідти кишеньковий персональний комп'ютер, чи КПК. Присідає поряд із кріслом, підносячи крихітний комп'ютер до мого обличчя. Увімкнувши КПК, він набирає Ctrl+Alt+P, і на екрані з'являється наша кімната з домашнім кінотеатром у Празі. Він натискає клавіші, доки телевізор з широким екраном не заповнює весь монітор, потім натискає Ctrl+Alt+L і промотує перелік назв фільмів. Продивившись перелік, тато обирає фільм, і після ще одного натискання клавіш монітор заповнюється вузлом із рук і ніг, безволосих яєчок, що гойдаються десь збоку, і грудей, збільшених силіконом, що трясуться.

Так, може, я й незаймана, до того ж мертва, і моє знання хтивості обмежене розмитими метафорами романів Барбари Картленд, але я все одно з першого погляду розумію, натуральні цицьки чи ні.

Робота оператора просто жахлива. На екрані зчепилися чи то двоє, чи то двадцять чоловіків і жінок, і вони несамовито сують в усі отвори всі пальці, фалоси і язики, які тільки можуть. Здається, цілі людські тіла зникають в інших людських тілах. Освітлення кошмарне, а звуком точно