Читати книгу - "Джури-характерники"

Рашит заперечно похитав головою.

— Ні, брате. Я послав Рината з Юсуфом. Але й вони не принесли нічого втішного. Боюся, що хлопців твоїх захопили лихі люди. Я чув, що зараз Саїд-мурза саме збирає таких…

Швайка відчув, як тілом забігали холодні мурашки.

У КАЙСАЦЬКИХ ПАЗУРАХ

Ще ніколи їх так не шмагали. Нагаї майже безперервно свистіли над їхніми головами. Особливо діставалося Грицикові. Надто вже упав він у очі худому, мов скіпка, низенькому татаринові. Навіть на коні той був не набагато вищий за Грицика.

— Чого це він до тебе присікався? — запитав Хасан, що біг позаду Грицика.

— Думаю, йому не подобається моя посмішка, — відказав Грицик.

І, мабуть, це була правда. Низький татарин просто шалів, коли Грицик повертав до нього своє безтурботно усміхнене обличчя.

— Слухай, не дражни ти його, — попрохав Хасан. — З тебе вже кров цебенить, як з відра.

— Нічого, зліший буду, — відказав Грицик і знову повернув до татарина своє залите кров’ю усміхнене обличчя. — Слухай, курдуплику, та хіба ж так б’ють? Дай-но мені свого нагая, то я тобі покажу, як це робиться.

Татарин люто заверещав і аж на стремена звівся, щоб краще замахнутися.

Єдиним, кому не погрожували нагаєм, був Заремба. Він їхав попереду і про щось розмовляв з Самедом-агою. Точніше, Заремба щось палко доводив йому, а той тільки слухав. Зрештою татарин кивнув головою і поляскав Зарембу по плечу.

— Чого це вони так заприятелювали? — здивувався невгамовний Грицик.

Заремба з усіх сил умовляв звільнити його негайно.

— Не знаю, як вас, шановний, звати, — улесливим голосом жебонів він.

— Зови Самедом, — дозволив той.

— Так от, дякую тобі, шановний Самеде, що ти звелів посадити мене на коня…

— Подякою не обійдешся, — насмішкувато гмукнув Самед. — У нас не прийнято ясир возити на конях. Та ще й задаром.

— Розумію, розумію, шановний. Я людина заможна і в змозі заплатити тобі не тільки за коня, а й за те, щоб ти і твоя родина жили у розкошах до кінця своїх днів.

Самед скоса зиркнув на нього і в задумі прикусив нижню губу.

— Всі ви таке обіцяєте, коли вас схоплять, — сказав він.

— Неправда, — гаряче запротестував Заремба. — Клянусь, я звик виконувати свої обіцянки!

— Нічого не вийде, — зітхнув Самед. — Ми хоч і вільні люди, по-вашому — козаки, та все ж повинні ділитися з Саїдом-мурзою, бо промишляємо на його землях. А він велів найкращу здобич постачати йому.

— А звідкіля він, шановний, про мене дізнається?

Самед скоса зиркнув на своїх товаришів.

— Знайдуться, — зі злістю вишкірився він. — І не один. Але ти не бійся, — Самед поплескав Зарембу по плечу. — Дорога ще далека, то, може, щось і придумаємо…

Грицик теж думав. Думав і озирався довкола. Ці місця були йому знайомі. Не раз вони зі Швайкою, а потім і з іншими козаками, блукали тут, чатуючи на Саїда-мурзу. Проте Саїд-мурза і кроку не ступав без надійного супроводу… Ет, порадитися б із Саньком! Проте не можна, бо той був припнутий до тички майже в самому кінці. А перемовлятися при всіх теж не годиться. Тому треба дочекатися ночі і тоді, може, вдасться щось придумати.

Грицик з зусиллям повернув голову назад і підморгнув Санькові: мовляв, не хвилюйся, усе буде гаразд. Санько теж підморгнув і навіть усміхнувся. У Грицика відлягло від серця: Санько просто так не посміхається. Схоже, він уже щось придумав…

Та якби Грицик уважніше придивився до свого товариша, то зрозумів би, що все далеко не так. Хоч у Саньковій душі й зринало переконання, що все якось обійдеться, проте що для цього треба зробити — він не знав.

Але найгірше доводилося Куцому. Він потайки біг за хазяїном і був готовий завити у відчаї на ввесь степ. Він би зараз без вагань накинувся на ворогів, проте, як вихований звір, Куций звик кидатися лише за знаком улюбленого хазяїна, над головою якого раз по раз свистіли нагаї…

Тим часом безлюдний степ уже не видавався таким безлюдним. Їх усе частіше по одному чи й гуртом обганяли кінні. Грицик зауважив, що всі вони їхали в одному напрямку — до аулу Саїда-мурзи. Дехто на якийсь час приєднувався до них і заводив розмову з Самедом-агою. Ті, хто був прив’язаний до тички, чули далеко не все, проте їм стало ясно: Саїд-мурза щось затіяв. Але що саме?

Під вечір їх завели у вибалок, на дні якого зблискувало крихітне озерце. Самед-ага наказав своїй ватазі зупинятися на відпочинок, а сам із Зарембою поїхав далі. Татари розклали вогнище і невдовзі в повітрі попливли запаморочливі пахощі. Бранцям розв’язали руки, дали води, по шматку в’яленого м’яса, і знову зв’язали.

Сторожа вечеряла без поспіху. Вечеряла і перемовлялася.

— Давно не бачив я стільки вогнищ одразу, — сказав хтось.

— Ще б пак, — відказав йому інший. — У Саїда-мурзи широкі задуми…

Незабаром усе стихло. Тільки шурхотіла трава під ногами Грицикового гнобителя. В’язні чули, як він сам напросився вартувати.

— Саньку… — пошепки покликав Грицик.

Вартовий миттю повернувся в його бік.

— Замовкни! — гримнув він і в повітрі свиснув нагай.

На небі висіювалися мерехтливі зорі. Десь далеко жалібно заскиглила якась нічна птаха. Від вогнища долинало потужне хропіння. Час від часу підстрибували стриножені коні.

Тільки бранці не спали. Збиті ноги нещадно кривавили і все ще не стихав біль від нагаїв. Але болючішою була невідомість.

Раптом в’язні насторожилися. Хирлявий вартовий, що до цього розміреною ходою кружляв довкола них, зупинився так несподівано, ніби наштовхнувся на якусь невидиму перепону. Якусь мить він вслухався в тишу, а тоді непевною ходою рушив у той бік, де лежав Санько. В руках вартового зблиснув ніж. Бранці затамували подих. Невже цьому нелюдові ще й уночі забаглося збиткуватись над безпомічним бранцем?

Проте вартовий не збиткувався. Він черкнув ножем по ремінцю, що обплутав Санькові руки. А тоді повільно випростався і знову завмер, мовби наслухаючи якийсь шурхіт.

— Спати… — пошепки наказав йому Санько.

У вартового підігнулися ноги, він опустився на землю поруч із Саньком і тоненько засвистів носом. Санько відібрав у нього ножа і почав звільняти інших бранців.

— Ну, Саньку… — побожно прошепотів Грицик, розтираючи отерплі руки. — Тільки ти здатен на таке.

Санько