Читати книгу - "Теорія літератури"

У Миколи Вороного нібито присутній увесь комплекс європейських, західних модерністичних тем. Він пише про місто, а не про село, Красу, а не батьківщину, нудьгу, а не радість. Він хоче «йти за віком», тобто відчуває неадекватність старої літератури новому часові, сучасності. Він, майже за Емерсоном, хоче бути «цілим чоловіком», а не інвалідом, у якого розвинуті тільки громадянські почуття. Він, як і годиться, перебуває під впливом Верлена («Тумани, тумани над містом пливуть, Як хвилі гойдаються сонні… І клаптями тануть, і лавою йдуть Такі монотонні…»)[200] та Бодлера («Мерці, мерці! …Навколо, тут і там, Куди не глянеш, — скрізь самі ходячі трупи»[201]; або: «Нудьга гнітить… Недуже серце скніє — Німа, холодна пустка у душі..»)[202]. Цитовані вірші писалися, відповідно, 1901 й 1899 р. Нарешті, він пробує писати про почуття, передовсім любов.

Любовний вірш, як і любовний дискурс, належав до найбільш нерозвинутих в українській традиції. До «Зів’ялого листя» Івана Франка любов не мала своєї мови, за винятком народницьких, фольклорних кліше. Однак і Вороному зображення любовних почуттів вдається нелегко. Вони платонічні, стерильні, позбавлені еротизму. Любов автора демонструє себе засобами риторики. Автор описує, що таке любов, а не своє переживання любові. («Любов — це талісман, Урочий подарунок, Любов — кип’ячий трунок З ілюзій та оман…»[203]; або стає в народницьку позу: «Та коли ти Вкраїни не кохаєш, — Ти не моя!»[204])

Під впливом французьких символістів Вороний іноді вдало експериментує з ритмами й формами. Водночас він почувається дуже комфортно, застосовуючи народницькі кліше в різного роду творах до дати («На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському» або в посвятах Франкові, Лесі Українці та ін.).

Вершина риторики Вороного — знаменитий вірш «Краса!» (1912), який завершується строфою:

Її я славлю, і хвалю,

                     І кожну їй хвилину

Готов оддати без жалю.

Мій друже, я Красу люблю…

                     Як рідну Україну![205]

Як уже зазначалося, «модернізм» цього роду виник із бажання протиставити нові ідеї естетизму інтелектуального західництва старому народництву. Народництво як філософія вичерпувалося, в культурі з’явилося відчуття необхідності заміни старих ідеалів новими. Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси. Краса була символом пріоритету естетики над усім іншим. На жаль, вона так і залишилася символом, знаком, риторичною фігурою. Новий ідеал усі декларували. Однак творчого пережиття його не відбувалося. Крім того, у формулі «люблю Красу, як Україну» або в її іншому парафразі: «Яка краса — відродження країни!»[206] — виявилася вся амбівалентність «модернізму», поверховість його естетизму й небажання емансипуватися від народництва.

Мова була найслабшим місцем Вороного. Для нових ідей та артистичних прагнень треба було виробити нову мову, що в цілому йому не вдалося. У його віршах багато кліше («Тужить зелена діброва, Плаче травиця шовкова, Хилиться квітка чудова…»[207] і просто банальностей: «Людський вік — недовгий вік. У всесвітньому просторі Лине в безвість чоловік, Як ґалера в синім морі»[208]. І так далі весь вірш «Епіталама». Ще одна строфа звідти ж:

Доки в серці є чуття,

Щоб кохатись і кохати,

Поспішайте від життя

Взяти все і все віддати![209]

Схожі імперативні конструкції полюбляв Олександр Олесь, якого так само часом зараховували до «модерністів». Досить згадати чи не найуславленіші його рядки:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй її, цілуй її, —

Знов молодість не буде!»[210]

Власне, і Вороний, і Олесь декларують свій гедонізм. Це відбувається у формі закликів «поспішай», «цілуй», «люби» тощо. Ні мова, ні поетичний розмір коротких куплетів, ні почуття, втілені в тексті, не мають жодних ознак естетичного чи емоційного гедонізму. Тобто у вірші йдеться не про поетичне переживання почуття, а тільки про заклик до нього. Крім того, сам заклик містить своєрідну інструментальність і прагматизм. «Цілуй», тому що більше молодості не буде. Лови момент щастя, тому що все одно помреш.

В амплуа лірика Олесь буквально за один день прославився. Як перший український лірик, він зайняв своє місце в літературній історії. Однак і його лірика ще не вміла по-справжньому говорити про любов. Його любов, як і його самотність або нудьга, були поверховими, непереконливими, декларативними. З віршів Олеся неможливо збагнути, чому, власне, ліричний герой самотній. Навіть бодлерівська тема Вороного значно переконливіша. Ряд кліше — хмари, квіти, віти, птахи, хвилі й нескінченні айстри-лілеї — переходять із вірша у вірш. Брак слова, яке б точно втілило його почуття, відчуває сам Олесь, адже в одному з найранніших своїх віршів (1904) пише:

Ах, скільки струн в душі дзвенить!

Ах, скільки срібних мрій літає!

В які слова людські їх влить?!

Ні, слів людських для їх немає…

Вони ж так прагнуть в слові жить…

Так часом весь в огні горить,

Стражда закоханий до краю

І слів не зна, в які б він влить

Зумів любов свою безкраю…

«Вона» ж чекає… і мовчить…[211]

Олесь підсвідомо відчув і сформулював свою головну артистичну проблему, яка була також проблемою цілого покоління українських поетів: для того, що він прагнув зробити, бракувало слів. Ішлося про зміну поетичної мови, потребу в якій Олесь тонко відчув на підсвідомому рівні. Якоюсь мірою його поезія була такою спробою. Однак модернізувати мову Олесю не вдалося. Він просто розвинув у ній свою, досить вузьку стильову манеру.

Крім того, Олесь залишається доволі обмеженим у репертуарі своїх форм, метрики, ритму. Він виробив певні кліше й постійно їх використовував. Головною риторичною моделлю зостається вже знайомий імператив. Не випадково М. Сріблянський дещо пізніше визначив Олеся як «індивідуаліста-роман-тика з народницьким відтінком»[212].

Василь Пачовський — один з галицьких «модерністів» — не менш риторичний. Замість «служи народові» підставляється «служи штуці», або красі, або любові. Імператив — головна граматична форма поезії й для більшості галичан. Це заклики до інших або до себе, однак саме заклики, а не сповідь про пережите. Ось, наприклад, вірш із «Розсипаних перлів»:

Хоч далеко людський рай,

Мед любові випивай

З золотої чари!

Гуляй, світе молодий,

Поки вік твій золотий, —

Рвися аж до хмари![213]

І знову як у попередньо згадуваних поетів, тут немає світовідчуття молодості, оргії кохання чи його драми, а є самі