Читати книгу - "Останнє бажання"

Праворуч від Геральта уздовж довгої сторони стола сіли кастелян Гаксо й воєвода з іменем, що важко запам'ятовувалося. Далі сиділи гості із князівства Аттре — похмурий і мовчазний лицар Райнфарн і його підопічний, товстощокий дванадцятирічний князь Віндгальм, один із претендентів на руку принцеси. Далі — барвисті й різномасті лицарі із Цинтри й околишні васали.

— Барон Ейлемберт з Тіґґу!— виголосив герольд.

— Кудкудак!— буркнула Каланте, штовхнувши ліктем Дрогодара.— Буде потіха.

Худий і вусатий багато виряджений лицар низько поклонився, але його живі веселі очі й блукаюча на губах посмішка суперечили смиренному вигляду.

— Вітаю вас, пане Кудкудак,— церемонно вимовила королева. Прізвисько барона явно зрослося з ним міцніше, ніж родове ім'я.— Рада бачити.

— І я радий запрошенню,— зітхнувши, повідомив Кудкудак.— Що ж, подивлюся на принцесу, коли на те твоя воля, королево. Важко жити на самоті, пані.

— Ну-ну, пане Кудкудак,— слабко посміхнулася Каланте, накручуючи на палець локон.— Ми прекрасно знаємо, що ви одружені.

— Ооох,— зітхнув барон.— Сама знаєш, пані, яка слабка й ніжна в мене дружина, а тепер у наших краях саме віспа ходить. Ставлю свій пояс проти старих постолів, що через рік з нею буде покінчено.

— Бідненький Кудкудак, але й щасливець одночасно,— Каланте посміхнулася ще миліше.— Дружина в тебе дійсно слабенька. Я чула, коли на торішніх жнивах вона застукала тебе в копиці з дівкою, то гнала вилами чи не версту, та так і не наздогнала. Треба її краще годувати й доглядати, щоб ночами спина не мерзнула. І через рік, от побачиш, вичухається.

Кудкудак посумнів, але не дуже переконливо.

— Натяк зрозумів. Але на бенкеті залишитися можу?

— Буду рада, бароне.

— Посольство зі Скелліге!— крикнув уже доволі захриплий герольд.

Остров'яни ввійшли молодецькими гучними кроками, учотирьох, у блискучих шкіряних куртках, обшитих хутром котика, оперезані картатими вовняними шарфами. Першим ішов жилавий воїн, смаглявий, з орлиним носом, поруч — плечистий юнак з рудою шевелюрою. Усі четверо схилилися перед королевою.

— Вважаю за честь,— сказала Каланте, злегка почервонівши,— знову вітати у своєму замку знатного лицаря Ейста Турсеаха зі Скелліге. Якщо б не добре відомий факт, що тобі перечить думка про сімейні узи, я б з радістю прийняла звістку, що ти, можливо, прибув просити руки моєї Паветти. Невже самотність стала тобі докучати?

— Досить часто, прекрасна Каланте,— відповів смуглолиций остров'янин, піднімаючи на королеву палаючі очі.— Однак я веду занадто небезпечне життя, щоб думати про постійний зв'язок. Якби не це… Паветта ще молодий бутон, що нерозкрився, але…

— Що «але», лицарю?

— Яблучко від яблуньки недалеко падає,— посміхнувся Ейст Турсеах, блиснувши білизною зубів.— Досить глянути на тебе, королево, щоб побачити, якою красунею стане принцеса, коли досягне того віку, у якому жінка може дати щастя воїнові. Зараз же боротися за її руку повинні юнаки. Такі, як племінник нашого короля Брана, Крах ан Крайт, що прибув до тебе саме із цією метою.

Крах, нахиливши руду голову, опустився перед королевою на одне коліно.

— А кого ти ще привів, Ейсте?

Кряжистий чоловік з мітлуватою бородою й здоровань із волинкою за спиною опустилися на коліно поруч із Крахом ан Крайтом.

— Це доблесний друїд Мишовур, як і я,— друг і радник короля Брана. А це Драйг Бон-Дху, наш славетний скальд. Тридцять же моряків зі Скелліге чекають у дворі, сподіваючись, що прекрасна Каланте із Цинтри покажеться їм бодай у вікні.

— Розсідайтеся, шляхетні гості. Ти, пане Турсеах, тут.

Ейст зайняв вільне місце на вузькій стороні стола, відділений від королеви тільки порожнім стільцем і місцем Дрогодара. Інші остров'яни сіли ліворуч, між маршалом двору Віссегердом і трійкою синів правителя зі Стрепту, яких звали Слиздяк, Дроздяк і Держигірка.

— Ну, більш-менш усі,— нахилилася королева до маршала.— Починаємо, Віссегерде.

Маршал ляснув у долоні. Слуги із тарелями й глечиками в руках строєм рушили до столу, і їх вітав радісний гул.

Каланте майже нічого не їла, лише байдуже колупала страви срібною виделкою. Дрогодар, щось швидко поковтавши, бриньчав на лютні. Зате інші гості активно спустошували тарелі із запеченими поросятами, птахами, рибою й молюсками, при цьому випереджав усіх рудий Крах ан Крайт. Райнфарн із Аттре строго стежив за юним князем Віндгальмом, один раз навіть дав йому по руках за спробу схопити глечик з яблучною наливкою. Кудкудак, на секунду відірвавшись від баранячої ноги, порадував сусідів свистом болотної черепахи. Ставало усе веселіше. Звучали тости, все менш зграбні.

Каланте поправила тонкий золотий обруч на попелясто-сірому, закрученому локонами волоссі, злегка повернулася до Геральта, що намагався розгризти панцир великого червоного омара.

— Ну, відьмаче,— сказала вона,— за столом уже досить гамірно, щоб непомітно обмінятися кількома словами. Почнемо з люб'язностей. Я рада познайомитися з тобою.

— Взаємно радий, королево.

— А тепер так: у мене до тебе справа.

— Здогадуюся. Рідко хто мене запрошує на гулянки із чистої симпатії.

— Треба думати, ти не надто цікавий співрозмовник за столом. Ну а ще про що-небудь ти здогадуєшся?

— Так.

— Про що ж?

— Скажу, коли довідаюся, яка в тебе до мене справа, королево.

— Геральте,— сказала Каланте, торкнувшись пальцями намиста, у якому найменший смарагд був розміром зі скарабея,— як по-твоєму, яке завдання можна придумати для відьмака? Га? Викопати колодязь? Залатати діру в даху? Виткати гобелен, що зображує всі пози, які король Вріданк і прекрасна Церо спробували під час першої ночі? Думаю, ти й сам прекрасно знаєш, у чому полягає твоя професія.

— Знаю. І тепер можу сказати, про що я здогадався.

— Цікаво.

— Про те, що, як і багато інших, ти плутаєш мою професію із зовсім іншою.

— Ах,— Каланте із замисленим і відсутнім видом, злегка нахилившись до Дрогодара, що бринчав на лютні, проговорила:

— І хто ж вони такі, Геральте, ті багато хто, які виявилися рівними мені по невігластву? І з якою такою професією ці дурні плутають твою?

— Королево,— спокійно сказав Геральт,— на шляху до Цинтри мені зустрічалися селяни, купці, лахмітники-краснолюди, казанярі й лісоруби. Вони говорили про бабу-ягу, у якої десь у тутешніх місцях є лігвище, такий собі будиночок на пазуристих курячих ніжках. Згадували про химеру, що гніздиться в горах. Про жагниць-коромисел і сколопендроморфів. Начебто б зустрічається й мантіхор, якщо належно пошукати. Так що роботи для відьмака вистачає, і при цьому йому навіть немає потреби наряджатися в чуже пір'я й герби.

— Ти не