Читати книгу - "Нарис загальної історії"

у мобілізації всіх своїх засобів, оскільки йдеться або про падіння в політичне небуття, або про найвищу політичну перемогу. Війна до появи імперії може бути страшною і зачепити численні маси людей. Але ось вона раптом кінчається, встановлюється мир, і всі можуть із полегшенням зітхнути. Проте мірою того, як закріплюється й триває імперія, мир стає дедалі менш реальним. Порушення життя імперії повинні сприяти радше підтриманню й увічненню імперської ідеї, а не навпаки. Від цієї ідеї до міфу про імперський мир лише один крок.

У разі зіставлення цих гіпотез із історичною реальністю знову привертає до себе увагу надзвичайна нормальність китайського прикладу. Він майже точно відповідає очікуванням теорії. Pax sinica стає реальністю одразу — якщо не з першим імператором Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е., людиною ідеологічно жорстокою, то принаймні з династією Хань із 206 р. до н.е. після двохсот п’ятдесяти років безкінечних і дедалі запекліших воєн між князівствами — претендентами на імперію. Імперія назавжди ототожнювалася з ідеєю миру. Йому весь час загрожували чужоземні племена, внутрішні інакодумці, розбійники, селянські війни. Під час змін династій і загострення суперництва між кандидатами на трон спалахували страшні громадянські війни, які тягнулися, аж доки переможець знову не встановить мир. Китайська нормальність є вираженням збереження політичної єдності, починаючи від династії Тан. У цей період відбулося реальне культурне й соціальне знецінення військового ремесла. Китайський шлях до почестей і багатства пролягає через успіх у літературі та на цивільній службі, тоді як вояків дедалі більше прирівнюють до розбійників і вони легко стають такими в періоди заворушень, перетворюючись на «сеньйорів війни». Найдивовижнішим символом цієї мирної орієнтації Китайської імперії була Велика китайська стіна. Її оборонна цінність дорівнювала цінності лінії Мажино. Але вона відбиває характерні настрої замкнення в собі та відмови від агресивних дій.

Європа знову знаходиться на протилежному полюсі, куди її заводить повне відхилення від норми. Хоч як далеко зазирнути в історичне минуле Європи, війна завжди була тут на порядку денному. Найприйнятнішим періодом для визначення початку традиційної історії Європи може бути, очевидно, середина III тисячоліття до н.е., яка відповідає індоєвропеїзації ареалу, що відбувалася через поширення культурних рис, міграції населення, а також найвірогідніше поєднанням цих двох шляхів. Відтак війна тут ніколи не кінчалася; це були війни племен, війни міст, війна за розбудову Римської імперії, війна між нею та варварами, війна між варварами, що успадкували імперію римлян, війна з сарацинами, норманами, угорцями, війна між державами, війна за завоювання всього світу й на завершення дві світові війни! Нав’язлива ідея війни — це європейське викривлення. Шлях до імперії викликав такі ж самі воєнні хвилі, як і в інших місцях, але остаточна поразка імперіалізації завадила встановленню тривалого миру. Не досягши миру імперською не-війною, Європа змушена була шукати його іншими шляхами. Цей пошук дав змогу європейцям розвинути в собі ностальгію за імперським миром, яка була тим гострішою, що вони його ніколи не знали, а отже, мусили спиратися на pax romana. Ідея Римської імперії та умиротворення імперією залишалася живучою в Європі аж до XVIII ст., доки в свідомості не виникло альтернативне вирішення, підказане історією по виході з першої Тридцятилітньої війни (1618-1648), — «згода націй», а коли й воно зазнало поразки в другій Тридцятилітній війні (1914-1945), європейці стають на шлях політичної єдності, забезпечуваної вже не за допомогою війни та імперії, а свідомою відмовою від суверенітету на користь створеної загальним розв’язанням європейської політії.

Статус війни й миру в Індії та Передній Азії щось проміжне між Китаєм та Європою. У періоди імперського об’єднання, навіть такого неповного, яким було об’єднання в Османську імперію, Азія прагнула радше до китайського прикладу — зовнішнього умиротворення через закриття кордонів і внутрішнього через придушення. Але з огляду на гео-політичне становище відносно євразійських степів і на постійну присутність племен, готових зійти з гір чи вийти з пустелі, Азію струшували головно племінні навали та вторгнення. Вони періодично повторювалися впродовж тисячоліть і постійно вводили в дію воєнну машину, проте в дуже відмінний від Європи спосіб, для якої характерними були набіги, вилазки, розорення, спустошливі напади, приховане суперництво.

В Індії нестійкий характер політій і конвекційні рухи, які позначалися на їхньому утворенні, врешті-решт призвели до такого становища, коли війна стала майже винятковою справою тих, хто змагається за провідні політичні позиції. Народу ця боротьба не стосується і не зачіпає його. Грецькі пам’ятки зі здивуванням донесли до нас дивну на їхній (як європейців) погляд ситуацію, коли тоді як війська б’ються, селяни продовжують обробляти свою землю зовсім поруч, байдуже очікуючи — можна було б додати — на появу переможця, який візьметься витискати з них соки аж до межі виживання. Індія прийшла майже до повного розриву між політичною організацією й суспільством. Суспільство перебуває під опікою цілком самобутньої будови — кастового режиму, який, можна стверджувати, народився саме з неспроможності політій і дозволяє пристосовуватися настільки, що дає змогу обходитися без політій, як це було в племінній будові.

Імперія як замкнена система

Імперія — трансформація трансполітії в політію, яка супроводжується її цілеспрямованим злиттям з максимальним культурним ареалом. Оскільки ніколи не виникало планетарної імперії, то всі історичні імперії повинні були співіснувати з культурними ареалами й народами, які залишалися поза межами їхнього впливу. Але згідно з двома центральними характерними рисами імперії, зовнішні для неї масиви людства перебувають щодо неї в особливому становищі. Трансполітія імперії характеризується двома ознаками. Це — не постійна система гри, а радше суміжне існування спільнот, стихійний графік динаміки яких полягає в ігноруванні одне одного. «Не імперське» не означає тільки «поза імперське», а може бути також і «неакультурованим внутрішнім», якщо є частини і групи, які перебувають у стані майже постійної незгоди з нею.

Цілеспрямоване ототожнення ареалу, який може бути імперіалізований, з максимальним культурним ареалом робить з імперії ойкумену — всю землю, населену людьми. Відповідно, усе те, що знаходиться ззовні цих двох ареалів, слід сприймати як територію, населену істотами, які ледь чи можна вважати людськими. Звідки таке спонтанне сприйняття та поділ виду на принаймні два відмінні різновиди — Ми та Інші? Витоки цієї дихотомії сягають набагато далі, ніж епоха