Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

декотрі мали відвагу і щастя утекти. Однією з них була двадцятиоднорічна Сюзанна Бельмонт, яка кілька місяців тому розповіла на телебаченні про свою неймовірну пригоду. Вона була співачкою у скромному паризькому кабаре. Одного вечора їй явилась удача, елегантно перебрана в імпресаріо. З нею уклали контракт для роботи в кабаре в Дамаску за 2 тисячі франків за ніч. Треба було, аби дівчина опинилась на місці, щоб зрозуміти, що від неї вимагали значно більшого, ніж просто співати. Не втрачаючи голови, вона за допомоги представників влади зв’язалася із консулом Франції і була репатрійована. За матеріалами цієї справи міжнародна поліція розплутала клубок, який привів у в’язницю деяких мнимих шоу-бізнесменів.

Лише одного експортера було затримано…

Декоруму так добре дотримуються, агенти операції настільки вправні, що поліція не може розбити їхню міцну подобу законності. Потрібен дарунок долі, майже випадковість, як той, що привів у в’язницю Френсіса Рабана, заможного француза, із вигляду найдобропоряднішого на світі. Якось увечері, коли він в Орлі збирався сідати в літак, який мав допровадити його в Південну Америку в товаристві жінки, що не була його дружиною, одному детективові щось підказало досконально перевірити їхні папери. Документи жінки були підроблені.

Ця подробиця розкрила справжню натуру Френсіса Рабана. Він жив у Парижі як масштабний експортер. Періодично отримував з Венесуели лакомі доларові чеки. Тепер його звинувачують у тому, що багато років він експортував дівчат.

Газети, які вказують на Каракас як на основний ринок Південної Америки, не наводять багато конкретних випадків. Та нещодавно один популярний журнал пов’язав справу Рабана зі справою служниці, яку викрали в Парижі і продали у Венесуелі. Згідно з цим джерелом, дівчину найняли як подавальницю в барі. Але вона категорично відмовилася «бути привітнішою з клієнтами». Тож як покарання — її відвезли на безлюдну ферму в Сан-Феліксі за 800 кілометрів від Каракаса. Їй вдалося втекти за допомоги французьких мандрівників, які приїхали в те місце випадково. Скільки таких, як цей, випадків знайдеться нині у Венесуелі?

12 січня 1957 року,

«Еліте», Каракас

«Я побував в Угорщині»
(Уривок)

Янош Кадар, прем’єр-міністр Угорщини, 20 серпня з’явився на публіці, виступивши перед 6-ма тисячами селян, які згромадилися на футбольному полі в Уйпешті, за 132 кілометри від Будапешта, з нагоди річниці соціалістичної конституції. Я був там, на тій самій трибуні, що й Кадар, разом з першою делегацією західних спостерігачів, яка прибула до Будапешта після жовтневих подій.

Протягом десяти місяців Будапешт був забороненим містом. Останній західний літак, що злетів з його аеродрому — це відбулося 6-го листопада 1956 року, — був австрійським двомоторним літаком, що його журнал «Матч» найняв, аби евакуювати свого спеціального кореспондента Жана-Карлеса Педрацціні, смертельно пораненого у битві за Будапешт. Відтоді Угорщина закрилась і знову відчинилася лиш через десять місяців для нас під впливом підготовчого комітету Московського фестивалю, який добився від угорського уряду запрошення до Будапешта для делегації з 18 спостерігачів. У ній було два архітектори, один німецький адвокат, норвезький чемпіон з шахів і ще тільки один журналіст: Моріс Мейєр, бельгієць із рудими вусами, з біса симпатичний пиворіз і оповідач дурних жартів, який почав свою кар’єру на іспанській громадянській війні і був поранений під Льєжем під час німецької окупації. Жодного з них я не знав. На угорському кордоні, після того, як митники три години перевіряли наші документи, перекладач зібрав нас у вагоні-ресторані, представив і виголосив коротку вітальну промову. Потім прочитав програму на наступні два тижні: музеї, обіди з молодіжними організаціями, спортивні видовища і тижневий відпочинок на озері Балатон.

Моріс Мейєр від імені усіх подякував за запрошення, але дав зрозуміти, що туристичний досвід мало нас цікавить. Ми хотіли чогось іншого: знати, що сталось в Угорщині — достеменно і без політичних містифікацій, і зрозуміти поточну ситуацію в країні. Перекладач відповів, що уряд Кадара зробить усе можливе, аби вдовольнити нас. То була третя по обіді 4 серпня. О 10:30 ночі ми прибули на безлюдний будапештський вокзал, де на нас чекала група збуджених, енергійних чоловіків, що супроводжувала нас упродовж двох тижнів і зробила все можливе, аби завадити нам скласти конкретну думку щодо ситуації.

Не встигли ми знести наші валізки, коли один з цих чоловіків (він представився перекладачем) зачитав офіційний список з нашими іменами і національностями і змусив відкликатись на нього, як у школі. Потім він запросив нас сісти в автобус. Мою увагу привернули дві деталі: кількість наших супутників (одинадцять для такої нечисленної делегації) і той факт, що всі вони представилися перекладачами попри те, що більшість з них розмовляла лише угорською. Ми перетнули місто темними, безлюдними вулицями, що їх мряка робила ще сумнішими. За мить ми в готелі «Свобода» (одному з найкращих у Будапешті) сиділи за банкетним столом, який займав усю їдальню. Дехто з них погано орудував виделкою та ножем. Їдальня із дзеркалом, великими люстрами та оббитими червоним плюшем меблями здавалася зробленою з нових речей, але зі старомодним смаком.

Під час вечері розпатланий чоловік із деякою романтичною погордою в погляді виголосив угорською промову, яку синхронно перекладали трьома мовами. То було коротке, цілком традиційне привітання, а потім ціла низка конкретних вказівок. Нам радили не виходити на вулицю, завжди мати із собою паспорт, не розмовляти з незнайомцями, віддавати ключ на рецепцію щоразу, як ми покидатимемо готель, і пам’ятати, що «в Будапешті воєнний стан, тому фотографувати заборонено». На той момент з’явилось ще семеро перекладачів. Вони безцільно ходили довкола столу, тихо перемовлялися угорською мовою, і в мене склалося враження, що вони налякані. То було не тільки моє судження. За якусь мить Моріс Мейєр нахилився до мене і сказав: «Ці люди вмирають зі страху».

Перед тим, як ми полягали спати, зібрали наші паспорти. Стомлений від подорожі, безсонний і трохи пригнічений, я спробував розгледіти шматок нічного життя міста з вікна своєї кімнати. Сірі й обдерті будівлі на проспекті Ракоці здавалися нежилими. Тьмяне вуличне освітлення, мжичка на порожній вулиці, трамвай, що проїздив, скрегочучи серед блакитних іскор — усе це разом створювало сумну атмосферу. Лягаючи спати, я звернув увагу, що на внутрішніх стінах мого номера досі виднілися сліди від снарядів. Я не міг спати,