Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Дякую, я не хочу.

Коли виходила з кабінету Емі, думала про те, чи всі, хто проходить повз мене, намагаються вгадати, що зі мною не так.

Після школи я сиділа за кухонним столом і робила домашні завдання. З вулиці зайшла бабуся. Вона вся була в грязюці, і було помітно, що їй спекотно.

— Ну що ж, — сказала вона. — Думаю, цього року ми впоралися з городніми роботами.

Бабуся витерла руки об джинси і поставила на плиту каструлю з водою.

— Це вода на спагеті, — сказала вона. — Простежиш, поки я швиденько сходжу в душ?

— Звичайно, — відповіла я.

Бабусі не було хвилин п’ять, коли задзвонив телефон.

Я витріщилася на нього.

— Бабусю! — закричала я. — Телефон!

Якщо чесно, я боялася відповідати на дзвінок. Але ж бабуся цілими днями комусь телефонувала або чекала на дзвінок. Вона, мабуть, розсердилася б на мене, якби я не підняла слухавку.

Я побігла сходами нагору.

— Бабусю! — знову закричала я.

Мабуть, вона вже була в душі.

Ще один-два дзвінки — і людина, що телефонує, мабуть, покладе слухавку. Я побігла на кухню, поклала руку на телефон — почекала ще одного дзвінка, схопила слухавку і натиснула кнопку «говорити».

— Алло? — хоч хто це був, я сподівалася, що він не чує шаленого биття мого серця.

— Привіт, — я не впізнала голосу, але це була жінка. — Хто це? — запитала вона. Голос був надзвичайно схвильованим.

Дивне питання, адже саме вона подзвонила мені.

— Обрі, — сказала я.

— О, дякувати Богу! З тобою все гаразд? Ти з бабусею?

— Хто це? — запитала я.

— Тітка Джанет, — відповіла вона.

— У мене немає тітки, яку звали б Джанет.

Лиш тепер замотана в рушник бабуся, яка, мабуть, таки почула телефон, прибігла на кухню. Вона забрала у мене слухавку, перш ніж я встигла сказати щось іще.

Я сіла за кухонним столом. Спочатку бабуся назвала своє ім’я і говорила лиш «так» чи «ні», розповіла трохи про мене — так, ніби це не я говорила щойно по телефону, — але потім вона, притримуючи на грудях рушник, вигукнула:

— Дякувати Богу! Дякувати Богу!

У вухах загуло. Здавалося, що бабусин голос лунає здалеку, ніби з якогось тунелю. Я повільно встала з-за столу, а потім, усе швидше й швидше, пішла нагору. Я впала на ліжко, обличчям донизу, і стала чекати, рахуючи вдихи і видихи.

Через годину і більше тисячі вдихів до кімнати зайшла бабуся, не така мокра, але все ще в рушнику. Її сиві кучері прилипли до обличчя.

— Я знаю, де вона, — сказала бабуся. У голосі одночасно чулися щастя і втома.

— Це добре, — відгукнулася я.

— Це має бути тобі хоч якимось полегшенням, — на завершення фрази бабуся трохи підвищила голос.

— Та ні, — відповіла я.

— Ти не хочеш дізнатися, де вона? Не хочеш знати, як туди дісталася?

— Нє-а… Хто така тітка Джанет?

— Університетська подруга твоєї мами. Вона казала, що бачила тебе, коли ти була маленька. Ти не пам’ятаєш?

— Нє-а.

— Твоя мама зараз з нею.

— Де?

— В Колорадо.

— В Колорадо?

— Там живе Джанет.

Жодна з цих новин нічого для мене не значила.

— З нею… все добре?

— Вона… у безпечному місці, — обережно відповіла бабуся.

— Я не розумію, — сказала я. — Я не розумію.

Бабуся не відповідала, тож я повторила втретє.

Якщо з нею все добре, що вона робить в Колорадо? Чому вона не зі мною?

— Обрі?

— Мене зараз знудить, — я перехилилася через бильце ліжка. Бабуся стривожилася.

— Каченятку, дорогенька… — бабуся підняла мою голову і тримала навпроти своїх грудей. — Дихай глибоко. Усе добре.

Вона почекала, поки моє дихання вирівнялося, а потім сказала:

— Я піду вдягнуся. Потім поговоримо, гаразд?

Я притулилася до бильця ліжка, відчуваючи, як починає пітніти чоло.