Читати книгу - "Блукаюча у часі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що буде далі? — Спитала я. Мокош завмерла.
— Навіщо ти потурбувала богів давнини? — Це не був голос, це шепіт, який лунав ніби звідусіль.
— Я прийшла за допомогою. Мені потрібно знайти одну душу.
— А… Душу. Відьма тебе заслала. Ми хочемо за це жертву на свято Купала.
— Жертву? Моніка нічого мені про це не казала.
— Звісно. Вона нічого тобі не пояснила. — Мокош знов почала прясти.
— Яку? Яку жертву? — Але істота мене не слухала. З усіх кутків кімнати я чула лише повторення моїх же власних слів. «Яку», «жертву», «яку жертву», «жертву» … На пряжі вимальовувалося бурхливе чорне море і не встигнувши схаменутися, як мене охопила крижана вода. Захлипуючись я не випускала катар з рук, ніби зараз він міг мені допомогти. Однак я не тонула. Кожного разу, коли мене поглинало, вода виштовхувала мене на поверхню. Мільйон гілок встромлялися в тіло. Кинджал почав ледве світитися і вже за мить, з неба спустився промінь світла. Він огорнув мене. Навкруги море заспокоїлося, мені стало тепло, тіло більше не тягнуло до глибини. Але за контуром світла море все також буянило, ревло, стогнало, вимагало. Серед цієї чорної ночі я побачила птаха. Навкруги все завмерло. Великий, золотий птах, з розкішними крилами плив велично по воді. Він був напів — птах, напів — жінка. Вона так гарно співала, що я забула про все на світі. Голову птаха вінчала корона з променистим ореолом. Жінка-птах підпливла до мене. Вона була нереально велика. Спів стих. Протягуючи до мене своє крило птах сказав: «Я допоможу тобі». Тільки тепер, лежачі на його широкій спині, я згадала його ім’я — Алконост. Райська птиця. А це не море, а річка Євфраній. Алоност тут живе, несе яйця. Так переді мною ожили міфи мого народу, стародавні величні істоти поставали в усій своїй красі. Старослов'янські боги минулого поверталися.
Птах висадив мене на засніжений берег. Але я не відчувала холоду. Алконост змахнув крилом і тисячі пір’їн огорнули мене, замість шуби. Спів пролунав знов і міфічна істота щезла у вирії бурхливого моря. Я дивилася йому вслід і думала, про те, як, напевно, кумедно виглядаю в цьому вбрані. Я схожа на курку. Ну чому, в найважливіші моменти, я думаю не про те!!! Головне — я майже дісталася. Хоча тут сніг і хуртовина та нічого не видно на відстані витягнутої руки. Пір’я прибилося до моєї шкіри так, немов воно було моїм власним. Я встала і пішла. Моя подорож ще не була завершена. Вона тільки — но розпочалася. Попереду нічого. Я озирнулася — нічого. Один лише сніг, безмежний простір. Я почала йти. Не бачила куди, і що казати, не знала напрямку. Все трималося виключно на інтуїції. Проте зовсім скоро, моя надія знайти Дмитра невпинно гасла. Ну де тут може ховатися душа, що заблукала? Мене заспокоювало лише те, що я в будь-яку мить зможу повернутися додому. Але стільки пройти, щоб нічого не знайти? Врешті ноги мої підкосилися і я впала. Піднятися не було сил. Стало так добре і тепло, що хотілося спати, солодко спокійно спати. І хай палає все синім вогнем. Я не відчувала своє лице, руки були ніби й не мої, ніг наче і зовсім не було. Дві неслухняні палки тягнулися за мною. І в той момент, коли я вже готова була здатися, катар запалав. Він нещадно обпалив шкіру. Різкій біль швидко вивів мене зі сну. Катар впав у пухнастий сніг. Цього просто не може бути! Разом із цим триклятим кинджалом я загублю шанс повернутися додому. Замерзлими руками я відгрібала сніг. Червоне світло від катару прожирало сніг і він падав глибше і глибше. І все ж мені вдалося вхопити його за лезо, а тоді я провалилася наче в кролячу нору. Мене трохи знудило. Тут, куди я потрапила теж був сніг. Навкруги. Хоча без хуртовини, що вже радувало. Мороз щипав ніс, але це пусте. Тут було тихо і спокійно. І на щастя, я знов відчувала своє тіло. Попереду маячила гора. Верхівка її тонула у сріблястих хмарах. Очі пекли від білого сяйва. Коло гори сидів велетень. Він мав шкіру кольору кави. Голова опущена, руки складені на підібганих ногах. За порадою Моніки, мені потрібно було проспівати йому пісню. Пісню?! Ще декілька годин тому я пам’ятала її, але зараз кожне слово стерлося з моєї голови.
— Якщо ти знов будеш співати, то краще не треба. — Промовив голос. Велетень говорив тисячами голосів, що мали ще декілька сотень луни. Блакитноокий мавр підняв голову. — Ти не відьма.
— О, ні — ні. Я не вона. — Велетень нахилився до мене. Він мав дивовижні крижані очі, без зіниць та білків, суцільний морозний холод. Моніка повідала мені про крижаних велетнів і про те, що вони легко могли перетворювати на лід лише одним своїм поглядом, але тільки потойбічних істот. Велетні не мали влади над смертними. Згідно словам подруги, їх тут було повним — повно. Але я могла бачити тільки охоронця гори. Він чатував вхід до печери, де, Моніка була впевнена, знемагалися блукаючі душі.
— От і добре. Моїм вухам вже не має сили терпіти спів тої відьми. — Велетень став на одне коліно і низько схилив до мене голову. Коли він говорив, то від його дихання мене ледве зносило. — То ж, ти хто? — Він глибоко втягнув повітря від чого ніздрі його широкого носа роздулися. — Смертна?! Як?! Як ти потрапила сюди?!
— Я шукаю душу, що блукає в тій печері. — Мені було так лячно, що всі слова давалися з великим трудом.
— Блукаючу душу?! Як ім’я?
— Наталя. А, чи той…
— Не твоє. Того, кого ти шукаєш?
— Дмитро.
— Дмитро? — Велетень доторкнувся пальцем свого підборіддя. — Я знаю всіх, хто тут. Але Дмитра серед них не має. Хто він? Біс? Чорт?
— Ні, він людина.
— Тоді ти марно витрачаєш свій час.
— Я не розумію.
— Що ти бачиш навкруги?
— Майже нічого. Окрім снігу.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блукаюча у часі», після закриття браузера.