Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

щодо ісламської імміграції. На виборах у листопаді того ж року, які пройшли під знаком питання імміграції, Народна партія набрала 13 % голосів, унаслідок чого «Соціал-демократи» вперше з часу створення партії в 1924 році не отримали найбільшої кількості місць у парламенті. Більшість «синіх комірців» підтримала Народну партію та Ліберальну партію.

У Франції питання імміграції ще на початку 1980-х років переплелося з питанням інтеграції мусульман — тоді виникли суперечки щодо мусульманських дівчат, які носили до школи хіджаби. 1995 року ісламське угруповання підірвало бомби в паризькому метро. У квітні 2002 року побоювання французів щодо імміграції мусульман, підсилені атаками 11 вересня, допомогли Жану-Марі Ле Пену посісти друге місце, обійшовши Жоспена, який легалізував 80 тис. іммігрантів, що в’їхали до Франції незаконно.

Такі самі побоювання вплинули й на гідні подиву вибори в Нідерландах. У цій країні керівництво основної партії рішуче підтримувало імміграцію та ідеал мультикультурних Нідерландів. Коли 1997 року Ганс Янмаат, лідер опозиційної партії «Центристські демократи», заявив, що «Нідерланди не є країною іммігрантів» і що «ми покладемо край мультикультурному суспільству, щойно матимемо можливість і владу», його звинуватили в правопорушенні й засудили за розпалювання ненависті на расовому ґрунті[250]. 2002 року, після атак 11 вересня, Пім Фортейн, яскравий оратор і журнальний колумніст, якого вигнали з іншої партії за антиісламські погляди, заснував власну партію «Список Піма Фортейна» і розпочав кампанію проти ісламського впливу в Нідерландах. За дев’ять днів до виборів Фортейна вбив лівий активіст, який виступав проти його нападок на іслам, але на виборах партія Фортейна все одно набрала 17 % голосів, завдяки чому отримала другу за величиною фракцію в парламенті. Без Фортейна партія, зрештою, розпалася, але 2006 року її місце посіла надзвичайно успішна Партія свободи Герта Вілдерса.

Популісти та держава загального добробуту

Здобувши підтримку своєї антиіммігрантської позиції, популістські партії розширили власну політичну базу. Перші популістські партії, такі як «Національний фронт» чи Австрійська партія свободи, були партіями дрібної буржуазії, їхні члени переважно походили з невеликих містечок у сільських регіонах і були власниками малого бізнесу чи дрібними фермерами, тобто переважно представляли ті самі групи, що й ті, хто започаткував популізм у США і був передовим загоном правих у Європі в період між світовими війнами. Але в 1990-х роках європейські популістські партії виросли, переважно розширивши свій базовий електорат за рахунок робітничого класу, що раніше підтримував соціал-демократів, соціалістів, лейбористів і комуністів. У Франції «Національний фронт» Ле Пен почав здобувати підтримку в населених «синіми комірцями» містечках півночі. Виборці, які в, президентських перегонах 1998 року підтримували соціаліста Франсуа Міттерана, становили третину електорату Ле Пена на президентських виборах 1995 року. «Ми — партія робітничого класу», — хвалився Ле Пен.

Так трапилося не лише тому, що ці партії виступали проти іммігрантів. Причина крилася ще й утому, що ці партії, які колись відображали антиподаткові, антиурядові погляди малого бізнесу, почали приймати частину соціал-демократичної програми, що стосувалася соціального забезпечення та урядування. У Франції «Національний фронт» Ле Пена став захисником держави загального добробуту. Він припинив вимагати скасування податку на доходи фізичних осіб. Данська народна партія відмовилася від антиподаткового фокуса, якого дотримувалася її «материнська структура». Вона стала захисником щедрого державного сектора Данії, із застереженням, що його вигодами мають користуватися тільки данці. Норвезька Партія прогресу обрала такий самий курс на виборах 1997 року.

В Австрії на початку 1990-х років. Австрійська партія свободи, яка непохитно дотримувалася лібертаріанських позицій в економічних питаннях, скористалася відданістю панівних партій ідеям неолібералізму. Готуючись вступити до ЄС, Соціал-демократична партія Австрії та Австрійська народна партія, об’єдналися у «велику коаліцію», щоб відстоювати масштабну приватизацію австрійських виробництв, що призвело до втрати близько 100 тис. робочих місць. Реагуючи на суспільне обурення цими кроками, Партія свободи виступила на захист держави загального добробуту та почала критикувати економічну політику ЄС і глобалізацію. Ця стратегія спрацювала. На виборах 1986 року 10 % виборців партії становили «сині комірці»; 1999 року цей показник сягнув уже 47 %[251]. Праві популістські партії отримали подібні результати в усій Західній Європі. Завдяки своїй реакції на імміграцію та неолібералізм партії дрібної буржуазії стали партіями робітників.

Створення Європейського Союзу

Остання причина зростання правих популістських рухів — функціонування Європейського союзу та єврозони. Після Другої світової війни лідери Франції та Німеччини, рішучо налаштовані уникнути наступної війни на континенті, вжили перших кроків щодо інтеграції економік їхніх країн. 1951 року Франція та ФРН разом із Нідерландами, Люксембургом, Бельгією та Італією заснували Європейську спільноту з вугілля та сталі на землях, за які точилися дві світові війни. 1957 року ці шість країн утворили зону вільної торгівлі — Європейську економічну спільноту. Потім 1992 року в Маастрихті ці шість країн, а також Греція, Іспанія, Португалія, Велика Британія, Ірландія та Данія ухвалили доленосне рішення, заснувавши Європейський Союз, у межах якого забезпечувалося вільне пересування людей і товарів. Усі ці країни, крім Данії та Великої Британії, вирішили запровадити спільну валюту — євро, яка ввійшла в обіг 1999 року.

Головними рушіями ЄС завжди були Франція та Німеччина; їхнім основним мотивом була інтеграція Німеччини до європейської спільноти. Але економіка також відігравала важливу роль у задумі щодо ЄС. Свого часу, після того як США відмовилися від Бретон-Вудської системи[252], курс європейських валют почав коливатися. Невеликі країни на кшталт Нідерландів, які залежали від експорту, хотіли забезпечити певну стабільність власних валют. Колишній міністр фінансів Франції Домінік Стросс-Кан назвав євро «інструментом, що допоможе нам... протистояти ірраціональним змінам на ринку»