Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

«На фронті — абсолютний спокій, — згадував Юрій Сас-Тисовський, старшина старшинської сотні харківського гарнізону, приділеної до Гайдамацького куреня. — Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верств на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман Т. (Ігор Троцький), людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців».

— Час і нам, панове, погуляти! — закінчив свою розмову отаман.

«Воно й дійсно пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують… Мляво тягнуться дні.

Рік 1919, 1 січня. Нарешті — новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст на 12 спереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено!

Все заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали. Стемніло! Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту.

Нарешті — він. Лице веселе, сяє — є щось доброго!

— Панове, здоровлю вас із наступом! Вночі, о 12-й, вирушаємо… Бойове завдання — вибити большовиків із села N., заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ.

Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят!

Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти.

Нарешті дочекались — 12-та година (ночі)! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4–5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати.

Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу… Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись.

До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається…

Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання — чому?»

Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це — тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки «з сумом полягали спати».

На ранок 2 січня — неприємна подія: один козак увечері пограбував селянку та ще й зброєю погрожував. Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків.

— Хлопці, — голосно почав отаман. — Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде!

«Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей…» Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту, з блідим обличчям козак і крикнув:

— Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого!

— Розстріляти, розстріляти, — загуло навколо.

Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова.

Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою…

Третього січня повернулась кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам. Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося, як наздоганяти свої головні сили.

Сумно готувались у дорогу козаки і старшини. Ніхто не радів, що вдалося уникнути смертельного бою…

Невдовзі виїхали на дорогу Харків — Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати.

— Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! — повторював німецький старшина.

Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці вирішили за краще пропустити козацьку частину.

Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулись здивовані вигуки:

— Пєтлюровци!

— Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші — большовики!

Один, сміливіший, підійшовши до самої лави, запитав:

— Аткуда, таваріщі?

— С-пад Бєлґарода, — жартома відповів один старшина.

— Наканєц-то даждалісь вас… Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! — робітник простягнув правицю.

— Ось тобі, собачий сину, товариш! — старшина витягнув із кишені револьвер.

Робітник злякано відскочив. На обличчі — здивування. Старшини щиро засміялись…

О 10-й годині ранку 4 січня 1919 р. Окремий гайдамацький курінь імені Яна Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже о другій годині дня до Харкова вступили совєтські війська.

А козакам дорога стелилася на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.

До політичного відділу штабу корпусу Січових стрільців, що розмістився на Олександрівській вулиці, увійшов діловод. Він був схвильований. Підійшовши до реєстратора Івана Нездолія, відкликав його вбік і тихо сказав, що не пізніше як опівночі канцелярія має бути спакована і готова до евакуації.

— Більшовики підступили під Київ. Можливо, ще до ранку доведеться виїхати.

Іван аж присів від тягаря тривожних думок. Він був ще хлопець: йому ледве минуло 18 років, а його військовій службі — лише кілька днів.

Спершу Іван уявив себе лицарем, який із рушницею сміливо боронить Батьківщину. Потім йому стало страшно за своє життя. Все