Читати книгу - "Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він розгорнув рушник і поставив на стіл привезену пляшку віскі.
- Ну чого ви до неї чіпляєтеся, друже? - озвався Гетсбі.- Зрештою, це ж ви схотіли їхати до міста.
На мить запала тиша. Телефонний довідник зірвався з гачка й гепнувся на підлогу. Джордан прошепотіла: «Пробачте»,- але цього разу ніхто не засміявся.
- Я зараз підніму,- сказав я.
- Не треба, я сам.- Гетсбі уважно оглянув розірваний шнурок, зацікавлено гмукнув і кинув довідник на стілець.
- Вам воно не в’язне в зубах? - гостро спитав Том.
- Що саме?
- Оте ваше слівце - «друже». Де ви його підчепили?
- Слухай, Томе,- сказала Дейзі, відвертаючись від дзеркала.- Якщо ти почнеш говорити людям грубощі, я не лишуся тут ні хвилини. Подзвони краще, щоб нам принесли льоду й м’яти до коктейлю.
Том зняв трубку і в ту ж мить стиснена спека вибухла й задвигтіла - в бальному залі під нами загриміли урочисті акорди «Весільного маршу» Мендельсона.
- Ні, ви уявляєте,- одружуватись у таку спекоту! - приголомшено вигукнула Джордан.
- А що - я сама виходила заміж у середині червня,- згадала Дейзі.- У середині червня, та ще й у Луїсвіллі! Хтось навіть знепритомнів. Хто це був, Томе?
- Білоксі,- коротко відповів він.
- Так-так, його звали Білоксі. «Мопсик» Білоксі, постачальник коксу - згадала! - і родом був з Білоксі, штат Теннессі.
- Його тоді віднесли до нас додому,- підхопила Джордан,- бо ми мешкали зразу ж за церквою. І він огинався у нас цілих три тижні, поки тато не виставив його за двері. А наступного дня тато помер.- Помовчавши, вона додала, немовби вибачаючись перед пам’яттю батька: - Але одне до другого ніякого стосунку не мало.
- Я мав знайомого Білла Білоксі, але він був з Мемфіса,- докинув я.
- Це його двоюрідний брат. За ті три тижні я встигла вивчити увесь його родовід. Він мені подарував алюмінієву ключку для гольфа - я й досі нею граю.
Музика внизу урвалася - почалася шлюбна церемонія. Потім у вікно вдерлося гучноголосе «Слава-а-а!» Крик перейшов у радісний гамір, а тоді, нарешті, ушкварив джаз - почалися танці.
- Ех, старі ми, старі,- зітхнула Дейзі.- Були б молоді - посхоплювалися б і пішли танцювати.
- Згадай про Білоксі,- застерегла її Джордан.- Де ти з ним, власне, познайомився, Томе?
- З Білоксі? - Він насилу відірвався від своїх думок.- А я не був з ним знайомий. Це приятель Дейзі.
- Нічого подібного,- заперечила вона.- Я його доти і в очі не бачила. Він приїхав в одному вагоні з вами всіма.
- Так, але відрекомендувався він як твій знайомий. Сказав, що виріс у Луїсвіллі. Ейса Берд привів його на перон в останню мить і спитав, чи не знайдеться для нього місце у вагоні.
Джордан усміхнулась.
- Певно, він просто вирішив на дурняка проїхатися додому. Мені він розповідав, ніби був у вас у Йєлі старостою курсу.
Ми з Томом здивовано перезирнулися.
- Білоксі?
- По-перше, у нас взагалі не було ніякого старости...
Гетсбі нервово постукав носаком черевика по підлозі, й Том раптом повернувся до нього.
- До речі, містере Гетсбі, ви начебто випускник Оксфордського університету?
- Не зовсім так.
- Але ви начебто навчались там?
- Так, я там навчався.
Пауза. Потім - голос Тома, явно недовірливий, глузливий:
- Певно, ви там навчалися в той самий час, коли Білоксі був у Йєлі.
Знову пауза. Офіціант постукав і ввійшов, несучи потовчену м’яту й лід, але навіть його «прошу» й тихий рип дверей, що зачинилися за ним, не порушили тиші. Бо зараз, нарешті, мала розв’язатись одна з найбільших загадок Гетсбі.
- Я вже сказав вам: так, я там навчався.
- Це я чув, але мені хотілося б знати, коли саме.
- В дев’ятнадцятому році. Я пробув там лише п’ять місяців. Тому я не можу вважати себе випускником Оксфорду.
Том озирнувся на нас - пересвідчитися, що ми поділяємо його недовіру. Але ми всі дивилися на Гетсбі.
- Після перемир’я деяким офіцерам було надано таку можливість,- вів він далі.- Право на вступ до будь-якого університету Англії чи Франції.
Мені закортіло підвестись і поплескати його по спині. Знову - вже вкотре - я сповнився цілковитої віри в нього.
Дейзі, тамуючи усмішку, підвелась і підійшла до столу.
- Відкоркуй пляшку, Томе,- звеліла вона,- я приготую тобі м’ятний коктейль. Вип’єш і забудеш, що пошився в дурні... Дивись, яка гарна м’ята!
- Зажди,- огризнувся Том.- Я хочу поставити містерові Гетсбі ще одне запитання.
- Запитуйте,- чемно сказав Гетсбі.
- Чому ви, власне, дозволяєте собі втручатись у моє родинне життя?
Гетсбі нарешті домігся свого - розмова пішла начистоту.
- Нічого він собі не дозволяє.- Очі Дейзі злякано перебігали з одного на другого.- Це ти собі дозволяєш. Будь ласка, тримай себе в руках.
- Он як? - скипів Том.- Це що ж тепер, мода така пішла - тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні - геть сім’ю, родинні устої, завтра - під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!
Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації.
- Здається, ми тут усі білі,- пробурмотіла Джордан.
- Я, звісно, не те, що інші,- популярністю похвалитися не можу. Я не влаштовую бучних бенкетів. А в наш час хто має друзів? Тільки той, хто робить зі свого дому хлів.
Хоч який я був злий - а він усіх нас розізлив,- мене мимоволі брав сміх щоразу, як він виголошував якусь нову сентенцію. Це таки кумедно - коли на твоїх очах гульвіса перевтілюється у святенника!
- А тепер послухайте, що я вам скажу, друже...- почав Гетсбі.
Але Дейзі вгадала його намір.
- Ні, ні, не треба,- жалібно перепинила вона.- Слухайте,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт», після закриття браузера.