Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

class="p">Добриловському до­во­ди­лось ба­чить, як отець бла­го­чин­ний сміється, до­во­ди­лось ба­чить, як він жар­тує; але те­пер впер­ше на своєму віку він ба­чив, як о. бла­го­чин­ний ре­пе­тує. Нес­подіва­ний вих­ват гніву стри­во­жив йо­го. Він ба­чив, як злість ніби заб­риз­ка­ла іскра­ми з ма­леньких блис­ку­чих очей о. Ар­темія, і йо­му зда­ло­ся чо­гось, що ті іскри впа­ли йо­му на го­ло­ву й пішли по спині, дійшли до са­мих п'ят. На од­ну мить в душі в ди­яко­на по­хо­ло­ло, бо йо­му зда­ло­ся, що о. бла­го­чин­ний кри­чить не на Па­на­сен­ка, а на йо­го, Доб­ри­ловсько­го, і лає йо­го пад­лю­кою. І на од­ну мить йо­му зда­лось, що йо­го вже ве­зуть в мо­нас­тир на по­ку­ту на три місяці. Га­ря­ча вих­ват­ка о. Ар­темія не­доб­рохіть наг­на­ла ост­рах на Доб­ри­ловсько­го. Але Доб­ри­ловський швид­ко опам'ятав­ся.

- Еге, пад­лю­ка! - знов гук­нув о. Ар­темій до Доб­ри­ловсько­го.

Отець ди­якон був на вда­чу смир­ний, мов яг­ня, ніко­ли навіть не ла­явсь. З йо­го уст ка­пав тільки мед, і в цьому бу­ла йо­го си­ла, бо з йо­го уст ніко­ли пе­ред людьми не зліта­ли такі ба­тальні сло­ва. До ба­талії він був зовсім не здат­ний, а о. бла­го­чин­ний ніби зак­ли­кав йо­го до га­ря­чої бит­ви. Ди­якон не насмілив­ся ви­мо­вить та­ко­го ли­хо­го сло­ва за бла­го­чин­ним і тільки спер­шу на­хи­лив свою го­ло­ву, а го­ло­ва на­хи­ли­ла шию й ніби го­во­ри­ла: пролізу, ку­ди хоч, тільки не в ба­талію: це не про ме­не пи­са­но.

А о. бла­го­чин­ний був са­ме ніби в га­рячій ба­талії: до­ти бігав, кру­тивсь, вертівся, до­ки, ма­буть, не вто­мивсь та не про­хо­лов.

- Отакі-то лю­де бу­ва­ють на світі! Га? - про­мо­вив о. Ар­темій м'якішим то­ном до ди­яко­на.

- Нічого - те, от­че бла­го­чин­ний. Во­ро­на з місця - сокіл на місце. Ва­ша доч­ка знай­де собі кра­що­го же­ни­ха, про­довж, бо­же, її вік. По­шу­каємо, то й знай­де­мо. А тим ча­сом, мо­же, й цей ще пе­ре­ду­має. Хто йо­го знає, що в йо­го на серці. Це в йо­го го­во­ри­лось-жар­ту­ва­лось, а що до са­мо­го діла, то це ще мо­же бу­ти й інша річ, - так вти­хо­ми­рю­вав бла­го­чин­но­го Доб­ри­ловський.

- Поживемо - по­ба­чи­мо. Що бу­ло, те ба­чи­ли, а що бу­де, по­ба­чи­мо, - ска­зав о. Ар­темій вже зовсім спокійним то­ном.

«Та й бу­ря, та й ви­хор же отець бла­го­чин­ний!» - ду­мав про се­бе Доб­ри­ловський.

- Цурйому, пек йо­му ото­му Па­на­сен­кові! Тільки ме­не розд­ра­ту­вав та роз­сер­див. Ходім луч­че, от­че ди­яко­не, та нап'ємось чаю! - ска­зав вже зовсім спокійно о. Ар­темій, ще й засміявсь.

Він швид­ко сер­див­ся, швид­ко й од­хо­див і прос­ти­гав; був пал­кий, але одхідли­вий, як зви­чай­но бу­ває з ду­же нер­во­ви­ми людьми.

О. Ар­темій пішов до сто­ло­вої. Доб­ри­ловський і собі встав з крісла і поп­ря­му­вав слідком за ним.

«Ой, важ­ко сто­яти близько ко­ло на­чальства! цур йо­му, пек йо­му! І обс­ма­лить те­бе вог­нем, і об­па­лить! Але тер­пи, от­че ди­яко­не! Ча­сом прис­ма­лить, а ча­сом і нагрів те­бе, - ду­мав Доб­ри­ловський, йду­чи в сто­ло­ву за бла­го­чин­ним, - а вже я не дур­нич­ки їздив до Па­на­сен­ка: мо­же, якось-та­ки та влізу в попівську ря­су. Отець бла­го­чин­ний му­сить пох­ва­ли­ти ме­не на всі бо­ки пе­ред кон­сис­торією та архієреєм», - ду­мав ди­якон, си­дя­чи на стільці ко­ло са­мо­ва­ра.

О. Ар­темій вий­шов з сто­ло­вої й роз­ка­зав жінці й дочці, що про­чув од Доб­ри­ловсько­го. Су­са­на Уласівна та Ва­тя увійшли до сто­ло­вої, привіта­лись з Доб­ри­ловським, і сиділи обидві зас­му­чені. Один о. Ар­темій, оче­ви­дяч­ки, не ду­же жу­рив­ся й про­ва­див роз­мо­ву з Доб­ри­ловським. Доб­ри­ловський, на­пив­шись чаю, поп­ро­щав­ся й поїхав до­до­му.

- От тобі й Ле­онід Се­ме­но­вич! - ска­зав о. Ар­темій до жінки. - І йми віри тим лег­ко­ду­хам сту­ден­там після цього.

- А я йо­му йня­ла віри, - обізва­лась Су­са­на Уласівна.

- Їздив до нас, ма­буть, з нудьги на селі, щоб по­ба­виться, по­гу­ля­ти, роз­ва­жить се­бе… - го­во­рив о. Ар­темій.

- Та щоб наїстись, на­питься, всмак по­обіда­ти, - до­да­ла Су­са­на Уласівна, - бо в пи­сарші тріскав би борщ, та ка­шу, та га­луш­ки з са­лом.

- Але це все ще так собі. Ти, Ва­тю, ще не ду­май цу­раться йо­го, бо, мо­же, й він ще не зовсім од­кас­нувсь од те­бе. От приїде на свят­ки, то й по­ба­чи­мо, як він по­во­ди­ти­меться з то­бою.

- Та й мені так здається. Але ко­ли вже в йо­го ви­хо­пи­лось з уст та­ке сло­во, то я ма­ло надії пок­ла­даю на йо­го, - до­да­ла Су­са­на Уласівна.

- Поживемо - по­ба­чи­мо. Ще ж ми, Ва­тю, не такі вже старі, щоб жу­риться та по­би­ва­тись за цим па­ни­чем. Хіба він один на світі? - втішав доч­ку о. Ар­темій.

«Ой, один він для ме­не на світі, і дру­го­го та­ко­го не­має! - ду­ма­ла Ва­тя. І во­на не роз­ве­се­ли­лась і не втіши­лась батько­ви­ми сло­ва­ми. - А мо­же… мо­же, то він ки­нув ті сло­ва на вітер, як жар­ти з ди­яко­ном… Мо­же, мо­же…»

І десь гли­бо­ко в душі мо­ло­дої дівчи­ни за­во­ру­ши­лась надія, ще не втра­че­на до реш­ти: десь гли­бо­ко в серці не­на­че ниш­ком хтось усе про­мов­ляв: мо­же, мо­же…

Вже й різдво нас­та­ло. Ми­нув пер­ший і дру­гий день різдва, а Ле­онід Се­ме­но­вич не приїздив. Сподіва­лись третього дня, а йо­го не бу­ло. Ва­тя зблідла й тро­хи змарніла, до­жи­да­ючи ми­ло­го.

- От і па­ля­ниці на яй­цях вже доїдаємо, а гос­тей не­ма! - жу­ри­лась Су­са­на Уласівна. - Чим-то бу­де­мо їх прий­ма­ти, як усе поїмо, що на­го­ту­ва­ли на свят­ки?..

П'ятого дня свя­ток о. Ар­темій сидів з жінкою та з доч­кою вве­чері за чаєм. До їх надійшов вчи­тель з жінкою.

Сусана Уласівна по­са­ди­ла вчи­тельшу ко­ло се­бе й ба­ла­ка­ла з нею лю­бенько, бо за­ну­ди­лась на свят­ках: ніхто не навіду­вав­ся в гості. Во­на бу­ла ра­да й та­ким гос­тям.

Коли це в при­хожій щось зас­ту­котіло.

- Гості приїха­ли! - ти­хо про­мо­ви­ла Ва­тя, і в неї не­на­че за­мер­ло сер­це.

- Хтось приїхав! - ще тихіше ска­зав о. Ар­темій і, вхо­пив­ши з сто­ла лам­пу, од­чи­нив двері в при­хо­жу й посвітив.

- А! сли­хом сли­ха­ти, в вічі ви­да­ти! Ле­онід Се­ме­но­вич, та ще й не самі! - гук­нув о. Ар­темій ве­се­ло. - Роз­дя­гай­тесь! А в нас і са­мо­вар на столі: не­на­че ждав гос­тей та са­ме й ки­пить! Про­шу до чаю.

До сто­ло­вої всту­пив пи­сар, за ним пи­сар­ша, а далі Ле­онід Се­ме­но­вич. Су­са­на Уласівна вста­ла й це­ре­мон­но привіта­лась до гос­тей. Ва­тя по­чер­воніла, не­на­че зай­ня­лась, потім зблідла, потім знов по­чер­воніла. Ле­онід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й поз­до­ро­вив з свят­ка­ми. Він ви­люднів, ще більше змужнів, став повніший на ви­ду. Ва­тя гля­ну­ла на йо­го чер­воні од мо­ро­зу що­ки, на йо­го ве­се­лий вид і прос­ти­ла в серці йо­го не­лас­каві сло­ва, які пе­ре­чу­ла че­рез Доб­ри­ловсько­го.

Писарша привіта­лась з ха­зяй­кою, потім обер­ну­лась до сто­ла - аж