Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

Добриловський ще раз граціозно й якось м'яко на­хи­лив шию й го­ло­ву до о. Ар­темія й по­ти­хеньку не­на­че пе­рег­нув по­по­ло­вині свою тон­ку пос­тать та й пірнув у крісло, дер­жа­чи верх­ню по­ло­ви­ну своєї осо­би прос­то й рівно. Отець ди­якон стримів у кріслі, біля­вий, аж жов­ту­ва­тий, мов вос­ко­ва свічка в підсвічни­ку.

- Ви їде­те до Бо­гус­ла­ва? - спи­тав о. Ар­темій в Доб­ри­ловсько­го.

- До Бо­гус­ла­ва, от­че бла­го­чин­ний, - ти­хим і со­ло­деньким го­ло­сом обізвав­ся ди­якон.

- Ви бу­де­те їхать проз Па­на­сен­ко­ву осе­лю, тро­хи не під са­мим йо­го до­мом? - ска­зав о. Ар­темій.

- Шлях іде проз са­мий Па­на­сенків двір. Мо­же, от­че бла­го­чин­ний, маєте яке діло до Па­на­сен­ка що­до спро­да­жу пашні або за зем­лю? - несміли­во спи­тав Доб­ри­ловський.

- Ні, от­че ди­яко­не! - ска­зав о. Ар­темій. - Маю інше діло; там приїхав вже на свят­ки з Києва йо­го син.

- А! Ле­онід Се­ме­но­вич, сту­дент! Чув, чув, - ска­зав ди­якон, і йо­го тихі очі не­на­че по­бадьорніша­ли й засвіти­лись.

- Знаєте, Ле­онід Се­ме­но­вич бу­вав у нас час­тенько, приїздив кільки раз влітку. Так щось мені здається, що він ніби мав на думці сва­тать мою доч­ку. Я примітив, що до то­го діло йдеться.

- Дай бо­же! Па­нич гар­ний, і батько йо­го гро­шо­ви­тий чо­ловік! - ска­зав ди­якон.

- Але, ба­чи­те, от­че ди­яко­не! - О. Ар­темій, на­че зо­па­лу, схо­пив­ся з крісла і потім ніби підско­чив, не­на­че на йо­го хто сип­нув га­ря­чим прис­ком. - Але, ба­чи­те… їздить він та їздить до нас, на­че вдає з се­бе же­ни­ха, а сва­та­ти - не сва­тає! - вже гук­нув на всю гос­тин­ну о. Ар­темій не то з злістю, не то з смішка­ми, ще й ру­ки розс­та­вив на всю їх дов­жи­ну.

Він став од­ра­зу ніби прис­ком та вітром. Ди­якон при­щу­лив­ся і ввесь обер­нув­ся ніби в теп­лий віск та «єлей».

Але після ос­танніх слів о. Ар­темій і сам на ча­сок став ніби «єлеєм» та ти­хим вітре­цем. Він підбіг до о. ди­яко­на, пок­лав йо­му ру­ку на пле­че й ниш­ком, ніби по сек­ре­ту, про­мо­вив, на­хи­лив­шись тро­хи не до са­мо­го ву­ха.

- Заїдьте, будьте лас­каві, до Па­на­сен­ка ніби на чай. Ви ж доб­ре з ним знай­омі. А за чаєм роз­ба­ла­кай­тесь в па­ни­чем та ніби в жар­ти й спи­тай­те, чи ду­має він сва­тать мою Ва­тю, чи так з нудьги за­бав­ляється отут в нас в Го­робцівці?

- Добре, от­че бла­го­чин­ний! Заїду й роз­пи­таю, - ска­зав Доб­ри­ловський ти­хенько й увесь став ніби ще м'якіший. Він по­ма­ле­сеньку на­хи­лив дов­гу шию й стов­бо­ва­ту го­ло­ву й знов вип­рос­тав їх так по­ма­ле­сеньку, що й один во­ло­сок на го­лові й на бо­роді не по­во­рух­нув­ся.

- Скажіть йо­му так… встав­те слівце в жар­ти, що я дам за Ва­тею дві ти­сячі, як бу­де сва­тать. А завт­ра, як вер­та­ти­ме­тесь на­зад, заїдьте до ме­не та й роз­ка­же­те про па­ни­чеві дум­ки та гад­ки. Він чо­ловік щи­рий, одк­ри­тий, ле­пет­ли­вий і не по­таїться з дум­ка­ми, а мо­же, про­хо­питься. В йо­го що на умі, те й на язиці.

- Добре, от­че бла­го­чин­ний, доб­ре! Я вже вміти­му за­вес­ти роз­мо­ву й ви­пи­таю в сту­ден­та всю прав­ду. Доб­ре! А не схо­че цей, то знай­де­мо й дру­го­го, мо­же, й кра­що­го, - ска­зав Доб­ри­ловський.

Сусана Уласівна од­чи­ни­ла з сто­ло­вої двері й заг­ля­ну­ла.

- Чи мож­на вас про­си­ти на обід? Обід вже го­то­вий. Доб­ри­день вам, от­че ди­яко­не!

Добриловський підвівся з крісла й навш­пиньки, ніби на ре­зи­но­вих підош­вах, не­чут­но підсту­пив до Су­са­ни Уласівни, на­хи­лив­ся по­ма­леньку й поцілу­вав її в ру­ку.

- Отче ди­яко­не! про­шу й вас по­обідать вкупі з на­ми, чим бог пос­лав. В нас обід бу­ден­ний, не дов­гий, і ми вас дов­го не за­гаємо в до­розі, - про­сив о. Ар­темій.

- Правда, що наш обід бу­де не­за­гай­ний, бо бу­ден­ний, але в до­розі й та­кий обід зна­до­биться. Про­шу вас до сто­ло­вої, о. ди­яко­не, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна, за­був­ши на той час і про свою гор­до­витість.

Зараз по обіді Доб­ри­ловський ви­ря­див­ся в до­ро­гу й заїхав по до­розі до ста­ро­го Па­на­сен­ка. Дру­го­го дня о. Ар­темій та Су­са­на Уласівна з не­терп­ляч­кою жда­ли вер­тан­ня о. ди­яко­на. Він приїхав аж пе­ред ве­чо­ром.

- А що ж, от­че ди­яко­не? Чи спи­та­ли? Ви­пи­та­ли? Що ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич? - пи­тав о. Ар­темій.

Добриловський важ­ко зітхнув, не­на­че в йо­го са­мо­го тра­пи­лось якесь ли­хо в домі.

- Та що ж! Завів я роз­мо­ву за чаєм. Жар­тую, ка­жу до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча, що от ви скінчи­ли курс… те­пер вам час би й по­ду­мать та помірку­вать про те, щоб і од­ру­житься. Ото й ка­жу я: і не їдьте да­ле­ко, бо і в нас ба­га­то є гар­них і ба­га­теньких паннів, як от Ан­то­ся або доч­ка на­шо­го бла­го­чин­но­го. А наш бла­го­чин­ний, ка­жу, чо­ловік гро­шо­ви­тий, для Ваті не пош­ко­дує гро­шей. А Ле­онід Се­ме­но­вич так-та­ки од­ра­зу й спи­тав: «А скільки ж ти­сяч бла­го­чин­ний дасть за нею?» А я ка­жу: ти­сячі з півто­ри дасть; дасть і дві для доб­ро­го же­ни­ха.

- А він що ска­зав? - спи­тав о. Ар­темій ниш­ком, не­на­че дух йо­му за­би­ло.

- Дві ти­сячі! - аж крик­нув Ле­онід Се­ме­но­вич. - То це та­кий гро­шо­ви­тий ваш бла­го­чин­ний? Я ду­мав, він дасть най­мен­ше п'ять ти­сяч. Ва­тя мені при­па­ла до впо­до­би, але ко­ли дасть дві ти­сячі, та й годі, то не­хай Ва­тю «задні» візьмуть.

- Так і ска­зав! - крик­нув о. Ар­темій і навіщось забігав по гос­тинній.

- Так і ска­зав… не­на­че вист­ре­лив… а я пи­таю жар­ту­ючи: «Це так, як в казці ка­за­ли гу­си Іва­севі-Те­ле­си­кові, що сидів на де­реві в дворі в Змії?» А він ка­же: «Еге!» Я й ву­ха опус­тив, - ска­зав Доб­ри­ловський.

- Так і ска­зав: не­хай її «задні» візьмуть? - знов крик­нув о. Ар­темій і зак­ру­тивсь по гос­тинній, не­на­че Доб­ри­ловський сам вист­ре­лив в йо­го з руш­ниці. І о. Ар­темій кру­тивсь, кру­тивсь, і зда­ва­лось, от-от упа­де до­до­лу - й прос­тяг­неться на всю дов­жи­ну сво­го ви­со­ко­го зрос­ту.

«Одже отець бла­го­чин­ний ще скру­титься… А тре­ба бу­ло до­ко­неш­не це йо­му ска­за­ти… Але кра­ще бу­ло б не ка­зать, а щось інше збре­хать», - по­ду­мав Доб­ри­ловський, во­дя­чи очи­ма слідком за швид­ки­ми по­во­рот­ка­ми о. Ар­темія.

- Падлюка! - крик­нув о. Ар­темій і все бігав од кут­ка до кут­ка. Він забіг в той ку­ток, де ко­ло п’яніна сто­яли ви­сокі оле­анд­ри, увігнав­ся у той вер­тог­рад, не приміча­ючи йо­го, й натк­нув­ся ли­цем на гост­рий лист. Лис­тя штрик­ну­ло йо­го в самісіньке око. О. Ар­темій аж од­ки­нув го­ло­ву на плечі й про­мо­вив: «Овва!»

О. Ар­темій спи­нивсь, став про­ти самісінько­го Доб­ри­ловсько­го й крик­нув:

- Падлюка! Пад­лю­ка!