Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Погана звичка для чоловіка, такого молодого, як ти, — вилаяла вона мене й повернулася до свого куховарства.

Я вийшов із заїзду погуляти містом. Над узгір’ями саме здіймався світанок. Якийсь час я майже очікував побачити спалені вітрини крамниць, випотрошені будиночки та перекованих, що з порожніми очима тиняються вулицями. Та літній ранок і річковий вітер розвіяли наслані Скіллом нічні кошмари. Натомість при денному світлі було ще помітніше, наскільки занедбане це місто. Здавалося, що жебраків тут більше, ніж у Баккіпі, але я не знав, чи це нормально для прирічкового міста. Ненадовго замислився, що трапилося зі мною минулої ночі, тоді, здригнувшись, відкинув ці думки. Я не знав, як це зробив. Так само не знав, чи повториться таке знову. Те, що Веріті досі живий, додало надій, навіть якщо мене проймало морозом від того, як нерозсудливо він використовує свою Скілл-силу. Я намагався здогадатися, де він перебуває цього ранку, і чи він, як і я, зустрічає світанок з гіркотою ельфійської кори на вустах. Якби я опанував Скілл, не мусив би здогадуватися. Не була це втішна думка.

Коли я повернувся до заїзду, менестрелі були вже на ногах, сиділи в заїзді й снідали вівсяною кашею. Я приєднався до них за столом, а Джош відверто зізнався: боявся, що я їх покинув. Гоні не сказала мені жодного слова, але я кілька разів помітив, що Пайпер кидає на мене оцінливі погляди.

Коли ми виходили із заїзду, було ще дуже рано, а хоч і не марширували, як солдати, все одно арфіст Джош завдав нам пристойного темпу. Я думав, що його доведеться вести, але він ішов сам, маючи за поводиря лише свого ціпка. Інколи справді клав руку на плече Гоні чи Пайпер, але скидалося, що це радше по-товариському, ніж із потреби. Дорогою ми не нудьгували, бо, йдучи, він, переважно звертаючись до Пайпер, розповідав історію цієї місцевості. Глибина Джошевих знань мене вразила. Ми ненадовго зупинилися, коли сонце вже піднялося високо, менестрелі розділили зі мною свої прості харчі. Я почувався ніяково, беручи їх, але годі було відпроситися пополювати з вовком. Коли місто залишилося далеко позаду, я відчув, що Нічноокий йде за нами, ховаючись у тінях. Його близькість мене тішила, але я волів би, щоб ми з ним подорожували тільки вдвох. Того дня нас кілька разів минали інші подорожні на конях чи мулах. Крізь прогалини між деревами ми неодноразово бачили човни, що долали свій шлях, пливучи вгору по річці, проти течії. Коли ранок минув, нас почали випереджати добре стережені вози. Джош щоразу гукав до них, питаючи, чи не могли б ми під’їхати на возі. Двічі нам чемно відмовили. Іншими разами не відповідали взагалі. Рухалися поквапом, а з одною валкою їхали чоловіки суворого вигляду в однаковому одязі. Я запідозрив у них найману варту.

Пополуднева дорога проминула нам під декламацію «Пожертви Кроссфаєра», довгої поеми про групу Скіллу королеви Віжен Прозорливої, як скіллери віддали своє життя, щоб королева змогла виграти вирішальну битву. Я вже кілька разів чув цю поему в Оленячому замку. Та до кінця дня почув її ще разів сорок, бо Джош надзвичайно терпляче працював із Пайпер, аби впевнитися, що вона бездоганно її заспіває. Я був вдячний за нескінченні речитативи, бо це звільняло мене від необхідності розмовляти.

Та, хоч як швидко ми йшли, вечір застав нас далеко від наступного прирічкового міста. Я бачив, що всі почулися незатишно, коли почало сутеніти. Врешті я перейняв команду. Сказав їм, що біля наступного струмка зійдемо з дороги і знайдемо собі місце на нічліг. Гоні та Пайпер ішли позаду нас із Джошем, я чув, як вони стривожено перешіптуються. Я не міг їх заспокоїти, як це зробив зі мною Нічноокий, сповістивши, що не чує поблизу навіть запаху іншого подорожнього. Натомість при першому ж потічку я повів їх угору проти течії та знайшов там сховану під кедром улоговину, де ми могли зупинитися на ніч.

Я залишив їх, пославшись на природну потребу, насправді ж — щоб провести час із Нічнооким та запевнити його, що все гаразд. І це був добре проведений час, бо він знайшов місце, де вода потічка, вируючи, підмила берег. Він пильно дивився, як я ліг на живіт, опустив руки спочатку у воду, а тоді, повільно, під завісу водоростей, де ховалася — вона! З першої ж спроби я піймав гарну жирну рибу. Кількома хвилинами пізніше подібне зусилля принесло мені меншу рибину. Коли я скінчив, бо вже геть посутеніло, то мав три рибини, які збирався віднести в табір, а дві, хоч це й не зовсім справедливо, залишив Нічноокому.

Риболовля і чухання за вухами. От дві причини, чого людям дано руки, — радісно проголосив він, узявшись за них. Уже заковтнув потрохи з моїх, тільки-но я їх почистив.

Обережно з кістьми, — перестеріг я його ще раз.

Мати вигодувала мене з лососевого косяка, — нагадав Нічноокий. — Кості мені не завадять.

І з виразним задоволенням розірвав рибу. Я залишив його за цим заняттям та повернувся до табору. Менестрелі розвели маленьке вогнище. На звук моїх кроків уся трійця схопилася на рівні ноги й замахала ціпками.

— Це я! — трохи запізно гукнув їм.

— Дякувати Еді, — зітхнув Джош, тяжко сідаючи, а Гоні лише зиркнула на мене.

— Тебе довго не було, — пояснила Пайпер.

Я підняв рибу, насилену за зябра на вербову гілку.

— Роздобув вечерю, — сказав я їм. — Рибу, — додав спеціально для Джоша.

— Звучить чудово, — промовив той.

Гоні вийняла дорожній хліб та мішечок солі, а я тим часом знайшов великий плаский камінь і вкинув його у присок. Рибу загорнув у листя й поклав її на камінь пектися. Запах печеної риби завдавав мені мук, я не міг дочекатися, коли вона вже буде готова, та ще й побоювався, чи цей аромат не притягне до нашого вогнища якихось перекованих.

Я весь час пильную, — нагадав мені Нічноокий, а я йому подякував.

Доки перевертав рибу, Пайпер бурмотіла мені під ліктем рядки з «Пожертви Кроссфаєра».

— Гіст кульгав, а Клів був сліпим, — розсіяно поправив її я, стараючись, щоб шматок риби не переламався під час перевертання.

— Я правильно сказала! — обурено заперечила вона.

— Боюся, що ні, моя дівчинко. Коб має рацію. У Гіста була кінська стопа, а Клів народився сліпим. Можеш назвати п’ятьох інших, Кобе?

Точнісінько як Федврен під час уроку.

Я обпік пальця об вуглину, вклав його в рот і лише потім відповів:

— Кроссфаєр обпечений був на чолі сильних не тілом, а серцем — як він. Усі мали праведні душі. Дозвольте ж мені їх назвати. Отож: Гіст кульгав, а Клів був сліпим, у Кевіна розум непевний, Джойнт мав заячу губу, був Север глухим, а Портера ворог кинув на смерть, без рук і очей. Та коли б ви хотіли зневажити їх, то дозвольте мені перш розказати…

— Оце так! — задоволено вигукнув Джош, а тоді спитав: — Ти навчався у барда, Кобе, коли був малим? Добре відтворюєш і фразування, і слова. Хоча твої паузи не досить виразні.

— Я? Ні, не навчався. Але завжди мав добру пам’ять. — Тяжко було втриматися від усмішки, почувши