Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Клементині було 23 роки, і її походження було не зовсім певне — у тому сенсі, що її мати, леді Бланш Гозьє, дозволяла собі стільки позашлюбних амурів, що дівчина була не зовсім впевнена в особі власного батька. Клементина вже тричі була заручена, і, хоча чимало газет писали про її вроду, Вайолет Асквіт — суперниця — була готова блискуче й стервозно описати решту її якостей.

Ось що охоплена люттю Вайолет писала подрузі про неминуче весілля:

Як я вже не раз казала, його дружина не буде для нього нічим кращим за декоративний буфет, і вона настільки безпретензійна, що їй навіть не вистачить розуму, аби побажати стати чимось кращим. Не знаю, чи він завжди миритиметься з тим, що вона дурна, як сова, — що, безсумнівно, є небезпечним, — та принаймні тепер вона вже не шитиме собі одяг сама. Думаю, він зовсім трішечки закохався в неї. Батько [прем’єр-міністр] вважає, що все це виллється в катастрофу для них обох.

Це слова ображеної жінки. Клементина не була декором, а мала мудрість дерева, повного сов, і цей шлюб став не катастрофою, а тріумфом. Черчиллю вона подарувала приголомшливу вірність і дивовижну підтримку, що уможливило всі його досягнення.

Сьогодні ми вже, на щастя, більш-менш обходимося без концепції «дружини політика» — жінки, яка є таким собі представником чоловіка, засобом для проекції його амбіцій. Та Клементина не лише вірила у свого чоловіка, а й нескінченно обговорювала з ним політичні справи.

Її віра в нього була така несамовита, що вона пішла б за нього в бій, іноді й фізичний.

Коли суфражистка спробувала штовхнути Черчилля під потяг, Клементина втрутилась і добряче огріла нахабу парасолькою. Коли він під час виборчої кампанії в листопаді 1922 року лежав хворим на апендицит, вона вирушила в Данді проводити кампанію від його імені. Вона сміливо сповістила скептично налаштовану громаду, що її чоловік — не підбурювач до війни. Хоча кампанія не мала успіху (як висловився Черчилль, він залишився «без повноважень і без посади, без партії і без апендикса»), але невдовзі дружина знову виступила — у Західному Лестері, запевнивши виборців: «Багато хто вважає його суто воєнно налаштованим, але я знаю його дуже добре і переконана — він не такий. Насправді, одним із найбільших його талантів є талант творити мир».

Те звернення, безперечно, було добре оцінене кожною жінкою й чоловіком, які усвідомлювали важливість уміння досягти миру — не тільки за кордоном, а й у кухні та в спальні. Черчилль почав кар’єру як торі, закінчив як торі (і насправді був торі у суті своїй), Клементина за походженням і темпераментом була затятою лібералкою. Вона ніяк не сприяла його переходу до партії лібералів — це сталося задовго до їхнього одруження, — проте їй по праву приписують стримування та пом’якшення природної агресивності свого чоловіка.

У 1921 році вона застерігала його в листі: «Мені завжди навіює сум і розчаровує, коли я бачу, як ти ризикуєш, недооцінюючи можливість того, що той грубий і войовничий гунський режим досягне мети». У 1940 році, коли точилася битва за Британію і неспокій уже був такий жахливий, що навіть виявлявся у поведінці Черчилля, вона піклувалась, наглядала за ним (і він виявляв гідну повагу до неї) і написала отакого чудового листа.

Даунінґ-стрит, 10, Вайтголл

27 червня 1940 року

Мій любий!

Сподіваюся, ти пробачиш мені, коли я повідаю те, що, як відчуваю, повинен ти знати.

Один із людей з твого оточення (відданий друг) завітав до мене й розповів, що в загальній антипатії до тебе з боку колег і підлеглих, спричиненій твоїми владними, грубими та саркастичними манерами, криється небезпека. Схоже, твої особисті секретарі змовилися поводитись як школярі, «отримати по заслузі» і відтак, знизуючи плечима, утекти з твого товариства. Якщо буде запропоновано якусь ідею (скажімо, на конференції), а ти знову виступиш так зневажливо, то вже незабаром щодо жодних ідей, ані добрих, ані хибних, з тобою не радитимуться. Я була приголомшена й пригнічена, оскільки звикла за всі ці роки до всіх, хто працював з тобою і на тебе, любив тебе. Та мене запевнили: «Без сумніву, причина того — перевтома».

Дорогий мій Вінстоне, мушу зізнатись, я помітила спрацьованість у твоїх судженнях, до того ж ти став не такий добрий, яким був раніше.

Звісно, тобі ж віддавати накази, і, якщо хтось виконує свої обов’язки погано, ти маєш право звільнити будь-кого і всіх — окрім хіба короля, архієпископа Кентерберійського та спікера. Та з твоєю колосальною владою тобі необхідно поєднувати ввічливість, доброту і, якщо це можливо, олімпійський спокій. Ти ж бо завжди цитував: «On ne règne sur lesâmes que par le calme»65. Мені буде важко знести знання того, що ті, хто служить Країні й тобі, можуть тебе незлюбити, не захоплюватися, не поважати тебе.

Окрім цього, досягти найкращого результату ти не зможеш, якщо будеш грубим і запальним. Цим ти неодмінно породиш або нелюбов, або менталітет рабів. (Бунт у годину війни навіть не обговорюється!)

Будь ласка, пробач свою люблячу, віддану й пильну

Клеммі

Я написала цього листа минулої неділі в Чекерзі й розірвала його, але ось він перед тобою.

Вона завершила листа невеличким малюнком киці — згадкою про імена, які вони давали одне одному. Вона була «кицькою», а він «мопсом» чи «поросям» і відповідно закінчував свої листи малюнком свинки. Насправді, коли Черчилль повертався до Чартвеллу, вони вітали одне одного грайливими голосами тварин — він «хрю-хрю», а вона «няв».

Складається враження, що ця жінка була цілковито пов’язана з життям і кар’єрою свого чоловіка — не лише у любові до нього, а й будучи твердим кулаком для його ганьбителів. Якось у 1930 році вона їхала потягом у компанії друзів, коли почула, що хтось по радіо принизливо висловився про Черчилля. Однією з попутниць була жінка з вищого класу, яка поділяла дуже поширені погляди про замирення й шепотіла: «Послухайте, послухайте». Клементина негайно і рішуче вийшла з вагона й відмовилась туди повернутись, допоки не почує слів вибачення. А в 1953 році вона була на обідньому прийомі з лордом Галіфаксом, який сказав щось несхвальне про становище в партії торі.

«Якби доля держави залежала від вас, — промовила Клементина, прикладаючи свій твердий кулак до старого примиренця, — ми б уже програли війну».

Клементина дорого заплатила за свою відданість Черчиллеві, і вона це розуміла. Якось вона сказала, що її епітафією могли б бути слова: «Тут спочиває жінка