Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Він собі не подобається,— впевнено оголосила докторка.— І заперечує своє єство. А сучасна наука стверджує, що це дуже невдячна справа і шлях до всіляких перверзій.

Василина Айвс рвучко встала і перетнула кімнату. Вона не була красунею у звичному розумінні. Випромінювала агресивну, майже чоловічу енергію. І при цьому її гордій грації могли б позаздрити короновані особи. Кожну фразу підкріплювала елегантними жестами довгих рук з тонкими віялоподібними пальцям. У Тюрина в голові мимоволі проскакували картинки, що ще могли б робити ці пальці. І водночас він згадав своє спотворене швами синє тіло. Після відживлення Тюрин припинив дивитися у дзеркало. Переодягався швидко. Тіло здавалося чужим і навіть тимчасовим. Куди тут думати про близькість із жінками?

— Йоган Бер,— продовжуючи говорити, жінка зняла з полиці й кинула до рук поліціянта вже знайому книгу,— видатний учений, що присвятив життя вивченню психічного життя людиноподібних. Висунув революційну теорію про те, що деякі види людиноподібних можуть досягти швидкості мисленнєвих процесів, подібної до людської. Уявіть, який ажіотаж свого часу це викликало у наших університетських кабінетах. Дехто з професорів,— пирхнула Айвс,— досі вважає нечисть розумово неповноцінною. Так от, Бер пояснював психологічні проблеми нечисті тотальним неприйняттям свого походження... Ще б пак, якщо люди постійно торочать нечисті, що вона відстала,— сама себе перебила Василина.— Бер називає перелесників давнім матеріалізованим духом, що живиться людською тугою. Перелесники відвідують жінок у подобі їхніх рідних і, вдовольнивши хіть, залишають нещасних,— Айвс перегорнула кілька сторінок — М-м-м... Можуть прихоплювати трофеї. Егоцентричні й по-своєму безтурботні. Наш не такий. Думаю, у його житті сталася якась трагедія. Швидше за все, жорстокість матері. Вона змушувала його бути іншим...— на мить жінка замислилася.— У дитинстві я знала нещасного хлопчика, мені здається, він теж став жертвою матері. Може, від того я і зацікавилася психіатрією. Але той хлопчик був людиною. Отже... З нелюбові матері народилося неприйняття себе. Нашому перелеснику не подобається те, що бачать у ньому ті жінки і що він сам ловить у дзеркалі. Тому їх і розбивав. Цілком можливо, має фізичну ваду, яка не дає йому до кінця перевтілитися. Ви сказали, один зі лжечоловіків мав руде волосся замість чорного?

— Так. Чоловік мадам Петроцької... Тобто наш маніяк у цих жінках бачив власну матір? — не міг повірити Олександр Петрович.

— Якоюсь мірою. Бажання задовольняти еротичну жагу в його природі. За це він і карає жінок. Можливо, як колись карала його мати. Тому я впевнена, що будуть і нові жертви.

— Але як його знайти?

— О, тут я вам не помічник. Це ваш хліб,— Айвс на мить замислилася.— І ще одне. Думаю, наш перелесник вважає себе людиною.

— Теорія Бера? — серйозно запитав Тюрин. Василина здивовано глянула.

— Так, на думку Бера, всі не-люди почуваються обділеними і підсвідомо прагнуть стати людьми. Я б назвала це хворобою часу. Людиноподібні обмежені у правах, тож не дивно, що хочуть приєднатися до панівної людської раси. Але тут інше — глибока особиста травма. Тільки уявіть — надзвичайно гарна істота, яка може закохати у себе будь-яку жінку,— чимало б людей віддало за таку здатність усе до останнього. А він саме себе за це і ненавидить!

Від емоційної промови і постійного ходіння високі вилиці Айвс розквітли рум’янцем, груди нервово здіймалися, а пишна спідниця з кожним поворотом спокусливо обвивала стегна. Тюрин ніколи в житті не бачив чарівнішого видовища. Він пообіцяв тримати її в курсі, записав настанови і вискочив під дощ, щоб хоч якось охолодити голову.

IV

— Що ви собі думали, шановний? Що можна нацьковувати на поважну родину вовкулаку,— Скалонне кивнув на Топчія,— і сподіватися, що все минеться?

Парфентій зайшов за спину київському поліцмейстеру і відчайдушно жестикулював Тюрину. Скалонне метав блискавки. Погані новини заскочили його у найневдаліший момент. На буфетному столику тільки-но розклали підношення з ресторану Роотса. На срібній тарілці парували фірмові крамовські пиріжки з рябчиками, раки а-ля борделез, бурштиновим оком підморгував херес, випаровувала алкоголь цукрова купецька паленка з краплями найгустішого живого соку.

— Ви хоч знаєте, хто син генеральші Хом’якової? — лискуче, як помащений смальцем млинець, обличчя Скалонне вкрилося намистинами поту.— Штабс-капітан Вася Хом’яков — права рука Вальдемара Голубєва. Заступник голови «Двоголового орла». Ви хоч питайте, перш ніж устромляти свій ніс по самі плечі.— Паленка лоскотала ніздрі, аж навіть Топчій почав тягнути носом.

— З її справи зникло кілька сторінок,— зауважив Тюрин.

— Так було чого! — знову напустився поліцмейстер.— Удова генерала — і така пікантна ситуація. Розуміти треба. Запам’ятайте раз і назавжди, мій дорогенький, почесні члени нашої громади мають право на особисті таємниці. Вони за це платять. І ви тут для того, щоб шукати вбивцю, а не копирсатися у чужій білизні.

*

Справа Хом’якової вибивалася з ряду. Інші жертви були молоді й доступні. Петроцькій — не більш як тридцять, Мніх — зовсім дитя. Натомість генеральша — підстаркувата відлюдниця, що, мабуть, уже і забула, який вигляд мав її чоловік,— міркував Тюрин, знов і знов гортаючи папери.

— За моє жито мене ж і бито,— зітхнув Топчій.

— Скалонне правий, Парфентію Кіндратовичу, відвідини перелесника — це з розряду особистих таємниць. І Басили на має рацію, ці вбивства почалися не сьогодні. Щось ми проґавили. Треба прочесати архіви. Переглянути, може, таки хто звертався зі скаргами на ґвалт від перелесників. Можливо, знайдемо схожі смерті.

— Архів? — обличчям вовкулаки пробігли брижі нудьги.

— Має бути якийсь зв’язок між усіма вбитими. Може, купували товари в одній лавці, мали спільну прислугу? Чому саме вони? Ну ж бо, Парфентію Кіндратовичу, ворушіть крижами, у нас багато роботи.

Тюрин подумав: що раніше отримає результат, то швидше побачить Василину. Повний завзяття, спустився в архів — і мало не охнув від розчарування. Списані папери лежали у дерев’яних ящиках з-під шато-лафіта, мадери чи інших улюблених напоїв міського поліцмейстера.

Залишки речових доказів, які не становили матеріальної цінності, а тому не були розтягнуті доблесними служителями порядку, наче запаси лахмітника, громадилися у продуктових коробах з ресторану Роотса, «Семадені» чи «Франсуа». Якась добра душа проставила на ящиках римські цифри. Вони позначали частини й околодки. Роки залишилися оригінальними — від років випуску продуктів чи вина. І це ще був лад. Тюрин зрозумів, що просидить тут не один день.

Справи під грифом