Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

*

— А тепер, — сказала Іззі, коли торт розрізали й розклали по тарілках, — я хочу вручити останній подарунок.

— На бога, Іззі, — Г’ю вже не міг стримувати роздратування, — хто за це платить? У тебе немає грошей, у тебе боргів до неба. Ти ж обіцяла, що навчишся економити.

— Я тебе прошу, — сказала Сильвія. Думка про те, щоб обговорювати гроші (нехай навіть гроші Іззі) перед незнайомцями, сповнювала її німим жахом. На серце лягла темна хмара. Це знову Тіффін, так вона і знала.

— Я за це плачу, — зверхньо сказала Іззі. — І це подарунок не Урсулі, а Тедді.

— Мені? — Тедді здивувався, раптом опинившись у центрі уваги. Він саме думав, який добрий торт, і зважував шанси на добавку. Йому геть не хотілося опинитися у світлі прожекторів.

— Тобі-тобі, милий хлопчику, — сказала Іззі.

Тедді аж сахнувся від Іззі й подарунка, який та виклала на стіл перед ним.

— Давай же, — заохотила вона, — розгортай. Він не кусається.

(Ще й як кусається).

Тедді обережно зняв дорогий папір. У загорнутому стані подарунок виглядав як книжка; нею і виявився. Урсула сиділа навпроти і спробувала прочитати назву догори дригом. «Пригоди...»

— «Пригоди Авґуста», — прочитав уголос Тедді, — пера Дельфі Фокс.

(— Дельфі? — перепитав Г’ю).

— Тобі самі пригоди в голові, — роздратовано кинула Сильвія.

— Бо життя — це і є пригода.

— А по-моєму, перегони на виживання, — сказала Сильвія. — Чи біг із перешкодами.

— Ну ж бо, мила, — несподівано турботливо протуркотів Г’ю, — не все так погано.

— Хай там як, — сказала Іззі, — повернімося до подарунка Тедді.

Цупка картонна обкладинка була зелена, а назва й малюнок виведені золотими лініями. На обкладинці був зображений хлопчик віку Тедді у шкільній формі. У нього була рогатка і маленький песик — кошлатий вест-гайленд-вайт тер’єр. Хлопець був розпатланий, із хуліганським виразом на лиці.

— Це Авґуст, — пояснила Іззі племіннику. — Я списала його з тебе.

— З мене? — вжахнувся Тедді. — Але ж я геть не такий. І пес неправильний.

*

На тому сюрпризи не скінчилися.

— Нікого не підвезти до міста? — мовби знічев’я спитала Іззі.

— У тебе що, нова машина? — простогнав Г’ю.

— Припаркувала при початку алеї, — солодко сказала Іззі, — щоб тебе не дратувати.

Вони всі рушили алеєю, щоб проінспектувати машину — Памела на милицях шкутильгала за ними.

— Убогі і каліки, і сліпі, і криві, — сказала вона Міллі.

Та розсміялася:

— Наче хочеш вчитися на природничника, а он як Біблію шпариш.

— Ворога треба знати в обличчя.

Було холодно, ніхто не додумався накинути куртку.

— Як на цю пору року, погода ласкава, — сказала Сильвія. — Не те що коли ти народилася. Господи, я таких снігів зроду не бачила.

— Знаю, — сказала Урсула. Про снігопад того дня, коли вона народилася, у родині ходили легенди. Вона чула цю історію так часто, що інколи їй здавалося, наче вона пам’ятає той день.

— Просто «остін», — сказала Іззі, — малолітражка, зате на четверо дверцят. Звісно, куди там до твого бентлі, порівняно з твоєю іграшкою, це машина для плебсу.

— На виплати, хто б сумнівався, — сказав Г’ю.

— Та де там, повна сума готівкою. У мене є видавець, у мене є гроші, Г’ю. Ти більше не мусиш за мене хвилюватися.

Доки всі захоплювалися (чи, як от Г’ю і Сильвія, не захоплювалися) яскравою вишневою машинкою, Міллі сказала:

— Мушу бігти, в мене сьогодні показовий танцювальний виступ. Спасибі за гостину, місіс Тодд.

— Ходімо, я тебе проведу, — сказала Урсула.

На шляху додому витоптаною стежиною через сад Урсулу спіткала несподівана (хоча, звісно, і не настільки, як «остін») і чудесна зустріч: вона ледь не перечепилася через Гові, який на колінах повзав серед кущів.

— М’яч шукаю, — мовби перепросив він. — Це ж твого братика. Здається, загубили десь у... — він сів навпочіпки, безпорадно роззирнувся й махнув на барбарис і буддлею.

— Це алея, — підказала Урсула, — такі в нас амбіції.

— Он воно що.

Він рвучко піднявся одним плавним рухом і раптом навис над нею. Виглядав він так, мовби займався боксом. У нього навіть був синець під оком. Фред Сміт, який раніше помагав різникові, а тепер влаштувався на залізницю, займався боксом. Моріс із друзями їздив уболівати за Фреда на любительські бої в Іст-Енді, а поєдинок зненацька переріс у п’яну бійку. Гові пахнув лавровим лосьйоном для волосся, як Г’ю, а ще чимось лискучим і свіжим, як нова копійка.

— То як, знайшов? — спитала вона. — М’яча знайшов?

Власний голос видався їй писклявим. Ґілберт був імпозантніший, але від чистої, прямолінійної, звіриної сили Гові паморочилося в голові.

— Скільки тобі років? — спитав він.

— Шістнадцять. Сьогодні в мене день народження. Ви ж їли торт, — значить, не тільки їй у голові паморочиться.

— Гааа-вааа, — протягнув він, майже як власне ім’я: так зачудовано, ніби сягнути шістнадцятиріччя — це велике досягнення. — Ти тремтиш.

— Тут холодно.

— Я тебе зігрію.

І він — немислимо — взяв її за плечі, пригорнув і — для цього довелося зігнутися — притиснувся товстими губами до її вуст. «Поцілунок» — надто куртуазне слово для того, що виробляв Гові. Він тицявся великим, як у бика, язиком у забороло її зубів, і Урсула з подивом зрозуміла: він чекає, що вона відкриє рота і впустить його. Та вона ж задихнеться. Сяйнув непрошений спогад про кухонний прес для язика.

Урсула саме вирішувала, що робити, запаморочена запахом лавру і браком кисню, коли доволі близько пролунав Морісів голос:

— Гобі, друзяко, ми без тебе поїдемо!

Гобі лишив Урсулині вуста у спокої й гукнув:

— Уже іду! — так гучно, що їй аж вуха заболіли.

А тоді відпустив її і рушив через кущі навпростець, доки Урсула просто хапала ротом повітря.

Вона повернулася додому як у тумані. Усі досі купчилися на алеї: Урсулі здавалося, наче минуло кілька годин, а насправді йшлося про хвилини, як у найкращих казках. У їдальні Гетті облизувала руїни торта. На «Пригодах Авґуста», що так і лишилися лежати на столі, розквітла пляма цукрової глазурі. Урсулине серце калатало від несподіваного наступу Гові. Поцілунок на шістнадцятий