Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

думати про те, наскільки ми різні. З одного боку – безневинні земноводні, які нікому не вчинили зла і яких не можна було винуватити за те, що вони наганяли на арнюїв забобонний жах. З другого боку – власник кількох мільйонів доларів, здоровило заввишки в шість футів і чотири дюйми, вагою в двісті тридцять фунтів, чоловік, що посідає високе становище в суспільстві, бойовий офіцер, нагороджений медаллю «Пурпурове серце» та іншими відзнаками. Але хіба моя провина в тому, що мені випало зіграти в цій історії таку фатальну роль? Гадаю, тут доречно буде розповісти, як одного разу я вскочив у ще прикрішу халепу з живим створінням, – таки справді вічною погрозою стало для мене Даниїлове пророцтво: «І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє». Нічого не казатиму про свиней – їм я доводився майже законним родичем, бо був їхнім годувальником і вихователем, – а розповім, як зовсім недавно в мене сталося прикре непорозуміння з однією твариною, і це мало не скаламутило мій розум і важким тягарем лягло на мою совість. І тепер, коли я готувався до смертельної війни з жабами, я думав про те живе створіння, про кота. Та ліпше я розкажу вам, що то була за пригода.

Я вже згадував про будівлю на моєму обійсті, яку Лілі довела до ладу і здала внайми вчителеві математики та його дружині. Та хатина не мала теплової ізоляції, пожильці почали нарікати, і я їх виселив. Саме через них і через їхнього кота ми зчинили з Лілі сварку, під час якої впала мертвою міс Ленокс. То був молодий кіт брунатно-попелястого кольору.

Поговорити про опалення пожильці приходили до нас у дім аж двічі. Я вдавав, ніби мені про це нічого не відомо, але з цікавістю стежив за розвитком подій, підглядаючи за пожильцями з горішнього поверху, коли вони приходили на переговори з Лілі. Я дослухався до їхніх голосів, які долинали з вітальні, де Лілі намагалася їх заспокоїти. Я чатував у залі на другому поверсі – в своєму червоному халаті та в чоботях-«веллінгтонах», які взував для роботи у хліві. Та коли згодом Лілі спробувала обговорити це питання зі мною, я їй сказав:

– Хай тобі про це голова болить. Я ніколи не хотів, щоб у нас жили чужі люди.

Я здогадувався, що Лілі хотіла з ними подружитися, тому й запросила їх жити на нашій садибі, а я ні з ким дружити не бажав.

– Що їх турбує? Свині?

– Ні, – сказала Лілі, – вони й слова не мовили проти свиней.

– Ха! Я бачив їхні пики, коли варилося пійло, – сказав я. – Я не можу збагнути, навіщо тобі потрібен другий будинок, коли й одному ти не даси ради.

Коли вони прийшли скаржитись удруге й востаннє, настроєні цього разу куди рішучіше, я спостерігав їх зі спальні, розчісуючи собі чуба двома гребінцями, і побачив, як за ними прибіг попелястий котяра, перестрибуючи через поламані стебла прибитої морозом спаржевої капусти. Внизу знову почалася нарада, але цього разу терпець у мене швидко луснув, і я затупотів ногами по підлозі над вітальнею. А потім вибіг на сходи й заволав:

– Забирайтеся геть, це моя садиба, а не ваша!

Пожилець сказав:

– Ми виїдемо, але поверніть нам завдаток і оплатіть рахунок за переселення.

– Ану підходьте й візьміть у мене гроші! – І я, стоячи вгорі на сходах, затупотів чобітьми й загорлав: – Геть звідси, геть!

Вони виїхали, але залишили свого кота, а я не хотів, щоб у мене на садибі оселився здичавілий кіт. Здичавілі коти – це велика морока, а їхній кіт був дужий і спритний звір. Я спостерігав, як він уполював бурундука, а потім грався з ним. Колись ми промучилися з таким котом цілих п’ять років, він жив у покинутій байбаковій норі біля ставка. Він бився з усіма домашніми котами, завдавав їм ран, які довго не гоїлися, й видряпував очі. Я не раз намагався спровадити того котяру зі світу: спокушав його отруєною рибою і цілими днями простоював навколішки біля нори, намагаючись викурити його звідти димовими шашками.

Тому я сказав Лілі:

– Якщо цей кіт здичавіє, як отой, ти в мене пошкодуєш.

– Вони його заберуть, – відказала Лілі.

– Авжеж, так і розженуться. Вони покинули його напризволяще. А ти не знаєш, що таке – здичавілі коти. Хай би вже в мене на подвір’ї завелася ліпше рись.

У нас працював наймит на ім’я Геннок, і я пішов до комори й сказав йому:

– Де в біса ховається котище, якого нам накинули ті кляті інтелігенти?

Була вже пізня осінь, і Геннок складав яблука, залишаючи збиті вітром для тих небагатьох свиней, які ще в мене були. Геннок не любив свиней, адже вони псували йому моріжки й підривали в саду дерева.

– З ним не буде клопоту, пане Гендерсоне! Це дуже милий котик, – сказав Геннок.

– Мабуть, вони тобі заплатили, щоб ти про нього дбав? – запитав я.

Згодом з’ясувалося, що вони й справді дали йому дві пляшки віскі та бляшанку сухого молока. Але Геннок побоявся відповісти щиро і збрехав мені. Він сказав:

– Ні, не заплатили, але я залюбки подбаю про нього. Він мені зовсім не докучає.

– На моїй садибі не буде покинутої тварини, – заявив я і став ходити по подвір’ю, кличучи: – Киць, киць, киць!

Зрештою кіт підійшов до мене, дався в руки й не став пручатися, коли я взяв його за загривок, відніс до мансарди й там замкнув. Я послав своїм колишнім пожильцям рекомендованого листа з терміновою доставкою і зажадав, щоб назавтра до четвертої години вони забрали кота. А то, пригрозив я, я знайду спосіб спекатись його.

Я показав Лілі квитанцію на рекомендованого листа й повідомив, що кіт у мене в полоні. Вона спробувала втихомирити мене і навіть напудрилася й одяглась по-святковому до обіднього столу. За обідом я відчував, що вона вся тремтить і ось-ось заведеться.

– В чому справа? Ти не їси, – сказав я.

Бо за нормальних обставин вона їсть дуже багато, і офіціанти в ресторані не раз казали мені, що їм ніколи