Читати книгу - "Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран"

ДІВЧАТА З ХИБОЮ

Євгеніка

У 21-му столітті діти не труть штанців на шкільній лаві. Та й дітей більше на світі нема.

У приміщенні Об’єднаних Націй тепер стоїть комп’ютер, який продукує покоління вже дорослого населення. Запрограмованого. Цебто, люди виступають з машини вже вчені і чемні.

Тільки хтось мусить укласти для них програму. Запрограмувати їх.

Один час світовий уряд доручив це завдання представниці Совєтського Союзу. Вона звалася Буся Дуся. Була густоброва, сердита і все якшалася із західними суфражистками. А серед цих є часто такі, що люблять для фасону вживати негарні словечка. Отож, укупі з Бусею Дусею вони запрограмували цілу групу дівчат до брудної лайки.

Страшно було дивитися, як ці русяві, янголовиді створіння при кожній нагоді вживали крутого, соковитого матюка. Мужчини їх цуралися і не запрошували до чесного товариства.

Скоро Буся Дуся повернулася в Москву і забрала свою продукцію із собою. Там дівчата розгорнули боротьбу за жіночі права.

Совєти ніколи не оголосили деталів про події, зв’язані з цією діяльністю. Та ми довідалися дещо із щоденника Бусі Дусі і подаємо уривки в українському перекладі:

«Від Жовтневої революції в Політбюро ЦК КПСС засідали виключно чоловіки, – пише Буся Дуся. – По приїзді в Москву мої дівчата не могли знайти особистого щастя через свої мовні звички. Ось чому вони пильніше дбали про підвищення по службі. Стали кар’єристками.

Було, піде яка з них до начальника із заявою на промоцію. А він почне м’ятися:

– Ти ще, дитино, замолода. Поживи на світі, наберися мудрости від старших.

А вона йому у відповідь:

– Так я, по-твоєму, дурна?

Та, матюком на начальника! Добірним, триповерховим матюком!

Від несподіванки чоловік, спантеличений, забуде й рота закрити. Дасть і підвищення, і набавку, аби тільки здихатися.

За однієї п’ятирічки дівчата добилися того, на що совєтська влада не спромоглася протягом цілого століття – місця для жінок на шкіряних, політбюрових кріслах: 50% чоловіки, 50% жінки.

Я, Буся Дуся, часто задумуюся над причиною такого карколомного успіху. Може, українці програли державу через брак такої прикмети? Вони завжди звуть мову зброєю. Але їхня зброя – одне "прошу-дякую!" і художні засоби. Позичили б моїх дівчат...»

Успіхи в боротьбі приносять славу. Університети Сходу й Заходу стали запрошувати дівчат у гості. Довелося виступати з промовами також на світовому форумі ОН. З тих рожевих, дівочих вуст полилися матюки, як помиї з каналізаційної рури.

Досвідчені перекладачі, які роблять своє діло з блискавичною швидкістю, пробували перекласти те, що говорили дівчата. Але завдяки своєму емігрантському походженню вони нічого не знали про матюки. Ці барокові вирази в російській мові носять емоційне значення, а не словникове. І як тільки необачний перекладач починав перекладати слово в слово, то слухачі шепотіли:

– Содом і Гоморра!

Ось чому вже скоро серед перекладачів поширилося нервове потрясіння і коштовна психічна травма.

На щастя, керівництво ОН прийшло з допомогою. Оприлюднило новий закон проти отруєння атмосфери матюками. Той, хто не може бути чемним, платить грошовий штраф. Аж доки не навчиться.

«Нові Дні» № 11, 1986 р.

________________________

ЛИСТ ДО МАТЕРІ

Євгеника

Вчора машина часу прибула в мезозойську еру. Нас було десять: дев’ять присуджених на заслання і я – водій. Мої інструкції – залишити всіх там, а самому повертатися з машиною.

Ми запаркували на горбочку, з якого бачили мальовничу морську затоку і близькі гори.

Уже з самого початку мене бентежила загадкова рухливість ґрунту. Здавалося, він колишеться під ногами, наче дише. Але довго дивуватися не прийшлося. Ми опритямилися, коли побачили, що сидимо на спині заснулого динозавра.

– Рятуйся, хто може! – пролунав розпачливий крик.

Як розсипані яблука, наші пасажири покотилися вниз по хребту. А досягши землі, драпонули в напрямку гір.

Тільки знайшовши схованку в горах, я зітхнув з полегшенням і згадав про машину. Із скелястого виступу було видно, що велетенська потвора вже прокинулася і підняла голову.

– Поламає мені транспорт! Розчавить своїми слонячими ногами! – повторював я у відчаї. – Доведеться доживати віку в доісторичному оточенні...

Динозавр підсунувся до найближчої калюжі, припав до неї вустами і висушив її до дна. Потім подивився набряклими, червоними очима навколо. Таку невтолиму спрагу я спостерігав лише в міністра внутрішніх справ.

Всередині печери засланці розвели вогонь і тепер замріяними очима дивилися, як язики полум’я лижуть порожнечу.

Наступного дня раненько я вирядився на розшуки машини. Декілька осіб пішли зі мною за компанію.

Навколо по розлогій долині буйним ростом розкинувся мезозойський ліс. Звичайно не флора цієї ери полонить увагу науковців, а фавна. Що і є помилкою динозаврових розмірів. Тільки достатні харчі могли дозволити тваринам осягнути такого росту. Це тобі не колгоспна шкуринка чорного хліба, а розкішне оточення!

Я й раніше студіював мезозойську рослинність. А тепер її розмаїтість і багатство справили на мене могутнє враження.

У лісі часто і густо стрічалися дерева, вкриті фруктами й горіхами. Пригадую одне. Його плоди мали запах, смак і навіть вигляд шинки. Ми його так і назвали шинковим. Під деревом якісь звірі лишили огризки. Висновок – шинка була їстівною.

В іншому місці ми наскочили на плоди, які нагадували італійські равйолі. Тільки більшого розміру, отже – українські вареники. Цілі зарослі. Начинка одного дерева смакувала на сир. Другого – на м’ясо. А третього – на вишні з цукром.

На південних схилах стояв чагарник з червоними плодами. Ти, мамо, пригадуєш оті неїстівні фрукти в Алжирії? Торбочки, що густими рядами звисали з гілок. Тут ми побачили щось подібне. Але цілком придатне для людського споживання.