Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

будинком. Жінка ще почувалася ошелешеною після сцени в ресторані. Що він шукав у її сумочці? Ключі? Документи? Якусь річ? Інформацію про особисте життя? Від псевдопочуттів до психолога не лишилося й сліду. Тільки тривожний клубок у горлі. І добряча порція допитливості. Вона хотіла знати, хто цей тип насправді. Шахрай? Один із тих психів, які розігрують із себе лікарів і вішають мідну табличку біля входу в під’їзд? Шантажист? Детектив?

Ніяк не могла пригадати, де його відкопала, — може, в довіднику чи на якійсь вечірці: провал у пам’яті підтверджував версію з бухлом або наркотою. «Ось моя візитівка». Окрім того, його бізнес процвітав: це було перше, що вона перевірила. На Жовтих сторінках знайшовся запис: «Ерік Катц, психіатр, психоаналітик». Чому його ніде більше не згадували?

Не менше запитань виникало і в зв’язку з його сім’єю. Дружина, двоє дітей. Що, власне, з ними? Не знайшла його домашньої адреси. Жодного Еріка Катца в Іль-де-Франс. Квартира чи будинок записані на дружину?

Цього ранку Ґаель прийняла рішення. Він порпався в її сумочці? Вона перериє його кабінет. Проблема полягала в двох сторожових псах, які мов прилипли до неї. І мови нема про те, щоби зайняти пост для спостережень навпроти його під’їзду. Янголи-охоронці негайно відішлють Старому звіт, а того це занепокоїть.

Нарешті вирішила розіграти сцену: всілася в ресторанчику навпроти будівлі, де розташовувався офіс Катца, дістала ноутбук і заходилася вдавати з себе письменницю в припливі натхнення — із тих, хто пише в кафе. Насправді ж очікувала, поки об’єкт вийде з кабінету. Цербери, які стерегли її, не бачили обличчя психолога: знали тільки, що вона вже приходила до цього будинку.

Нарешті, о 18:30 Катц вийшов. Загорнутий у плащ-дощовик, який робив його схожим на шпигуна в повоєнному Берліні, проминув ресторан і не помітив Ґаель. Вона розплатилася за каву та перейшла дорогу. Уперед, на обшук. Навіть не глянула на тих двох, набрала код і зайшла в під’їзд. На сходах пригадувала останні хвилини того вечора. Катц гнув свою лінію: дружба. Нічого не домагався.

Пообіцяв дуже скоро їй зателефонувати. Чесний, як дупа черниці.

На потрібному поверсі вона подзвонила. Жодної відповіді. Вхідні двері не були броньовані — впродовж року їй двічі на тиждень доводилося чекати на свою чергу в крихітному вестибюлі навпроти входу. Спосіб, у який вона збиралася відчинити замок, нагадував дурнуватий жарт: простромити рентгенівський знімок між дверима й одвірком та піднімати його, поки не вискочить язичок. Одного вечора вона забула вдома ключі й бачила, як це робив слюсар. Її вразила простота методу. Вранці пошукала в інтернеті. Цей класичний спосіб навіть мав назву: «by-pass».

Ґаель почала маневр: пропхнула пластиковий аркуш у щілину й водночас струснула двері. Жодного результату. Повторила, доклавши більших зусиль і з більшим завзяттям. Знову жодних зрушень. Їй здавалося, що гуркіт чутно в усій будівлі. Хтось із сусідів от-от запідозрить нахабне пограбування й вистромить носа. Вона…

— Що ви тут робите?

Ґаель встигла лише запхати знімок під пальто й озирнутися: перед нею стояв Ерік Катц у своєму френчі з поясом.

— Я… я прийшла поговорити з вами, — пробурмотіла перше, що спало на думку.

— Навіщо?

— Впустіть мене, я поясню.

Психолог з виразом недовіри на обличчі зробив крок уперед, дістав ключі та знехотя відімкнув двері. Вона могла цілу вічність намагатися крізь них пробитись: насправді двері виявилися броньованими, а замок мав щонайменше три язички.

Переступаючи поріг, відчула себе останньою дружиною Синьої Бороди — тією, яка хотіла увійти до забороненої кімнати.

28

У савані вечеряють о 18-й, як старигані.

Морван сидів у багнюці з увімкненим ліхтариком на лобі й наминав свій чікванґве, зеленавий рулетик з маніоком, що тхнув лайном. Аби проковтнути таке, треба додати смаку: томатний соус, перець, спеції, пальмова олія, — будь-що, аби лишень забити смак коров’ячого млинця. Більше в меню не було нічого: мисливці облизня спіймали.

Їм не вдалося дістатися копалень засвітла, тож найрозумнішою радою був табір на галявині з виставленою вартою. Згідно з планами Морвана (він тримав на колінах відволожену мапу, бо GPS віддав Богові душу), вранці мали дійти до потрібної точки.

Він відломив ще шматочок — маса, подібна до желе, їдка від соусу. Попри все це, чоловік пишався собою, адже переміг май-май і в цій глушині не зганьбився перед своїм загоном. Під невблаганним сонцем, у болотистих ґрунтах, де вони грузли по пояс, продираючись крізь непролазні чагарі, подібні до колючого дроту, він усе-таки просувався вперед.

Зникли кілька носіїв: деяких налякала пригода з май-май, один утік із ящиком ліків. Та все-таки вісімдесят відсотків вантажу вціліли. Гідний результат як на дві третини шляху.

Морван зиркнув на Мішеля, який скрутився клубочком біля підніжжя гігантського дерева. Чорні в Центральній Африці часто страждають від хронічної малярії, що час від часу долає їх нападами лихоманки.

— Малярія… Малярія… — стогнав скорцюрблений Кущ.

Залишалося тільки чекати, поки це мине.

Морван міркував над проблемою з май-май: неможливо уникнути зустрічей з іншими бандами. Або ж із грабіжниками іншого походження. Постріли прозвучали мов заклик до бою: всі місцеві хижаки тепер узяли їхній слід. Морван не боявся ні тутсі з іншого берега річки, ні ЗСДРК, які не насмілилися б на них напасти, — дозволи від Мумбанзи й перепустки від Кабонґо загасили б їхній запал. Залишалися окремі банди: Інтерагамве,[50] кадоґо, загони повсталих тутсі…

Не виключав він і можливості ліпше організованого нападу з боку вбивць Нсеко та Монтефіорі. Але був переконаний, що ті дочекаються встановлення місця розташування родовищ, перш ніж завдадуть удару. Тож користувався своєрідним відтермінуванням вироку — до завтра.

Насправді він мало переймався цими небезпеками. Усе життя голова його лежала на колоді під сокирою. Розплата за дозвіл убивати — постійний смертельний ризик. Та одне — закінчити життя тут, у цьому багряному пеклі, згоріти від лихоманки чи виявитися нанизаним на рожна повстанцями, які вміють перетворюватися на леопардів, і зовсім інше — вирушити до прабатьків на Бреа, малюючи акварелі або запихаючи в пляшки іграшкові кораблики.