Читати книгу - "Смерть за алфавітом, Єжи Едігей"

сполучення. Тут відзначився працьовитістю та сумлінним ставленням до праці й через певний час його перевели на закордонні лінії. Їздив переважно до Франції та Італії. Після восьми років роботи подав заяву на звільнення. Прохання своє мотивував погіршенням стану здоров’я, мовляв, під час довгих рейсів перевтомлюється, крім того, одружився — дружина мешкає в Нисі, а тому й шукає роботи, яка не розлучала б його з сім’єю надовго.

Тепер колишній в’язень мешкає в Нисі, там же й працює — водієм на оптовому складі «Сполем». На роботі — людина вельмиповажна.

Цілком по іншому склалася доля другого в’язня, Бунерла. Двері на волю відчинилися перед ним у Вронках рівно через п’ятнадцять років після вбивства Генрика й Емми Ротвальдів. Бунерло подався до Варшави, влаштувавсь на роботу в об’єднанні житлового будівництва «Варшава-Північ». Проте хтось, а може, й сам Бунерло, необачно обмовився про своє минуле. Через це в нього були великі неприємності. Не зумів він завоювати авторитету і в підлеглих. Одне слово, після півторарічної роботи в об’єднанні «Бандит» — так його всі називали, звільнився. Переїхав у Лодзь, але й там не зміг нагріти собі постійного місця. Потім його зустрічають у Щеціні, де влаштувався техніком-будівельником, — тут пропрацював біля трьох років. Наступні роки його життя вкриті таємницею. Не пощастило з’ясувати, де перебував, чим займався. За адресою, де був постійно прописаний (у далеких варшавських родичів), не мешкав. З’явився там аж 1968 року. Знову влаштувавсь на будівництві, проте незабаром справа дійшла до скандалу. Знову виплило нагору прізвисько «Бандит», знову мусив зникнути. Очевидно, нерви колишнього злочинця не витримали, бо якогось серпневого ранку патруль річкової міліції знайшов на березі залишений одяг і лист. У ньому Бунерло написав, що кінчає життя самогубством. Лист закінчувався словами: «Держава простила, люди — ні. Вже немає сил боротися з цим усім». У день вбивства Ротвальдів йому минав тридцять перший, а коли 1969 року він добровільно пішов із життя — п’ятдесят чотири. Отож цілих двадцять три роки спокутував свою провину.

Першим лист із Варшави прочитав капітан Полєщук.

— Зрозуміло, — виснував він. — Від Ниси до Забєгова неповних тридцять кілометрів. Наші магазини отримують товари саме з ниського складу «Сполем». Ковалевський буває в нас принаймні раз на тиждень, міг просто на вулиці впізнати людину, яка багато років тому підмовила його до участі в злочині, а потім на чотирнадцять років запакувала до в’язниці. Отож, ідея помсти виникла цілком природно.

Лейтенант Стефанський сказав:

— Підозра відразу впала б на нього, якби вбив тільки одного Червономєйського. — Стефанський посміхнувся. — Звичайно, не лише «ченстоховський геній», але й кожен з нас почав би копирсатись у минулому реемігранта з Франції. Тому спритний водій улаштував нам чотири вистави і зажив ім’я «алфавітного вбивці». Принагідно вирішив також побавитись у поборника справедливості, а тому й вибирав жертви, суворо дотримуючись абетки.

— Досить правдоподібно, але все це ми повинні довести Влодзімерові Ковалевському. А тому лейтенант Барбара Слівінська поїде в Нису, — вирішив начальник.

15.

Смерть у Нисі

— Як це ви так швидко дізнались?

Такими словами полковник Едвард Пйотровський, начальник міліції в Нисі, зустрів лейтенанта Барбару Слівінську, коли вранці дівчина йому відрекомендувалася.

— Про що? Що сталося? — не зрозуміла запитання Слівінська.

— Як то «що»? — тепер уже здивувався полковник. — Не знаєте, що ваш «абетковий вбивця» розпочав гастролі в нас?

— Невже?!

— Так. Сьогодні надранок у самому центрі міста, на Ринку, біля «Будинку Ваги», знайдено вбитого. З документів, які мав при собі, з’ясувалося, що звати його Павел Ерліх. Як бачимо, «Е» — наступна літера абетки. Я тільки-но зібрався був телефонувати вам у Забєгово, а ви — на порозі. Отож і подумав, що вам уже все відомо.

— Ні.

— Що за дивний збіг обставин? Але добре, що ви тут.

Барбара була здивована й навіть дещо шокована такою новиною. Це вбивство ніяк не вписувалось у її версію. Невже злочинець аж так розгубився, що вчинив ще одне, абсолютно безглузде з його погляду вбивство? І саме в Нисі, місті, де мешкає?

— Пане полковнику, якихось додаткових відомостей ще не маєте?

— Ні. Слідча група з лікарем працюють на місці злочину. Незабаром повинні бути тут. Якщо бажаєте, можете й ви сходити. Це недалеко — метрів двісті, не більше. Відразу ж за рогом нашої вулиці — площа Ринок. Там побачите триповерхову кам’яну споруду з високим дахом. Це й є «Будинок Ваги», — після кафедрального собору — найцінніша пам’ятка нашого міста. Чисто випадково вцілів під час війни, хоча ввесь Ринок разом із славетною ратушею та вежею, яка довгий час була найвищою в усій Європі, став жертвою пожежі. — Було видно, що полковник закоханий у своє місто й добре знає його історію. — Саме в галереях того будинку патруль і знайшов Павла Ерліха.

— Коли дозволите, я почекаю тут. Навіщо людям заважати?

— Та правильно. А що нового в Забєгові?

— Найважливіша справа на сьогоднішній день — пошуки винуватця чотирьох убивств, — відповіла Барбара. — Вважаю, ми значно просунулись уперед у розслідуванні.

— Чув од колег, ніби на останній нараді в Катовіцях Зайончковський сказав, що викриття «алфавітного вбивці» є вже лише справою часу, бо розслідування, мовляв, нарешті вийшло на правильний шлях. Кажуть, майор не міг нахвалитися вами: всі успіхи в тій справі — передусім ваша заслуга. Після таких похвал воєводський начальник дістав із шухляди й зачитав листа, якого майор Зайончковський був надіслав йому відразу після вашого відрядження до Забєгова. Сміху було, що й не розказати, дійшло аж до Ополя й Ниси... Сподіваюсь, це залишиться між нами?

— Звичайно, пане полковник. Що ж до того листа, то я здогадуюсь, що в ньому могло бути, — «баба на карку»...

— Точно так! Добре знаючи Зайончковського, воєводський начальник не дуже тим переймався... Однак я досі не знаю, з чим пов’язаний ваш візит сюди, до Ниси.

— Нам потрібно дещо дізнатися про одного з ваших земляків. Про Влодзімєжа Ковалевського. Але щоб усе було цілком секретно.

— Ковалевський... Ковалевський... — пригадував собі Пйотровський. — Чи це не той водій, якого було засуджено на довічне ув’язнення за участь у якомусь злочині?

— Так, так, це саме він.

— Ну, що ж, пригадую: тому типові були замінили довічне ув’язнення п’ятнадцятирічним строком. Після виходу з в’язниці працював у Познані. Потім приїхав до нас. Одружився, має двоє дітей. Нам надіслали