Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як же йому вийти з глухого кута? Написати про Ганді, щоб вийти з глухого кута? Перевернувся на ліжку, розплющив очі, втупив погляд у стелю. Літера вбиває все живе. Літера втратила свою святість. Це насмішка мертвого світу. Боягуз пише про героя. Ретроград готує дисертацію про французьку революцію. Поважний, мерзенний, нещасний міщанин, що загруз у прозі власного існування, захоплюється поезією і строчить поеми. Ох, ця шкаралупа буденного паскудства: паскудний апостол, що й собі лізе пальцем у рану! І він теж про Ганді! Він, нечесний тип, який гендлює Іудами, пристосованець, прибічник Ани Хулії, її класу, касти, грошей. Ой любов, як з тебе викинути літери, що є і в слові «лайно»?
Так, літера втратила свою вартість, свій глибокий смисл, свою одвічну святість, свою загадковість, свою таємничість, перетворившись на оголошення. Вона оголошує себе. Вона все оголошує. І вже ніщо не існує задля літери, а тільки задля оголошення. Те, що не оголошується, не існує. Теперішній світ, наш світ спирається на літеру, живе з літери, вивернутої навиворіт, а не літери в собі, як було колись. Тим-то й розсипається, занепадає вся наша цивілізація. Падає на нас у вигляді оголошень і реклам. Бути оголошенню чи не бути? Провчитися п’ять-шість років, щоб врешті мати право вмістити оголошення «Адвокат і нотар». Маленьке оголошення у велетенській, брудній газеті, що її суть узагальнюється назвою-девізом «Правда, справедливість і краса», в якому під «правдою» треба розуміти брехню, фальш, обман, під «справедливістю» — кривосуддя, продажність, зловживання, а під «красою» — виродження, потворність, несмак. Хоч як гарно назови, суть та сама. А папір усе стерпить. І Хуана, і Естебана. Яка, зрештою, різниця, коли слова нічого не означають? Тепер вони означають щось зовсім інше. Що саме — ніхто того не знає, але щось зовсім інше. І в цьому вся трагедія. Використовуються слова-знаки, що давно втратили своє значення. Використовуються, щоб заповнити місце в газетах, книжках, листах. У якомусь міфі розповідається, як у первісних людей погас вогонь і яких неймовірних зусиль і жертв коштувало знову роздобути його. Отак і нам багато чого коштуватиме поновити пряме значення слів. Тим-то той, кого називають злодієм, бо він і справді заслужив у людей славу злодія, живе і в ус не дме, так, ніби його називали чесним. Яке для нього має значення те, що його називають злодієм, коли він знає, що слово нині не присоромлює й не ганьбить? У нього є гроші. Крадені й награбовані гроші лежать у гаманах і сейфах. А хай-но спробують украсти в нього! Церква говорить про Слово, яке було спершу, але Слово, що стає плоттю, вже не існує, бо нині Слово обертається оголошенням або піною від люті… Нема вже Слова, є Піна… Ганді… Іуда…
Два гучних удари в двері пробудили його з півсонного стану. В очах стояло червоняве сяйво, у вухах гуло, тіло обважніло, він ледве володав руками й ногами…
— Що там таке? — спитав.
— Вас питають, — почувся голос служниці.
— Скажи, що мене немає.
— Та це якийсь бідний чоловік. Прийшов прибитий горем, то я вже йому сказала, що ви є. Він хоче поговорити з вами.
— Спитай, чого йому треба?
— Зараз спитаю.
За якусь хвилю знов дочувся голос служниці:
— Він каже…
— Ну-бо, швидше кажи, що він там каже. — Подеколи він звертався до служниці на «ти», як це робили в домі Ани Хулії.
— Він знає, що ви вчитеся, тож просить вас, якщо можете, піти й зробити ін’єкцію його синові, якого душить круп.
Якщо він зараз устане, то буде двоє задушених: служниця і той, що прийшов його просити. І то вже буде схоже не на круп, а на гароту[7]…
— Я не студент медицини, — хай іде кудись інде. Я вивчаю право, закон…
За якийсь час знов почулось стомлене човгання служниці.
— Знову вертається, чи що? — мовив до себе Тантаніс і коли служниця наблизилась до дверей, спитав: — То ти йому сказала?
— Так, він просить вибачення, що потурбував вас, він-бо не знав, що ви вчитесь на поліцая…
— На кого?
— На поліцая.
Рікардо аж зареготав. Заливався нестримним реготом, що прогнав увесь поганий настрій. Уявив собі замість пишномовного напису, який прикрашав вхід до факультету: «Факультет юридичних, політичних і соціальних наук», слова «Факультет поліції».
Для простолюду поліція і закон — одне й те саме.
Його батьки чекали його в їдальні, обставленій важкими меблями, зробленими наче для титанів, і в нього знову мало не став дражливий, поганий настрій, коли він почув, як мати розповідала батькові про випадкову зустріч на вулиці зі своєю подругою, котра сказала, що найцінніше в її синові, тобто в ньому, Рікардо, — це його легка кров; мовляв, люди з легкою кров’ю досягають чого тільки захочуть…
— Отож хай тобі, сину, господь завжди дає легку кров, і тоді тобі не страшна ніяка наука…
Він мало не закричав їм: «Еге ж, у мене легка кров і ослячі легені, бо цим повітрям може дихати тільки осел!»
— Я чув, ти ходив до того, котрий робить Іуд, — мовив батько, вмощуючись у своєму папському кріслі з важкого червоного дерева, як і личить нуворишеві, перед традиційною тарілкою супу — будь він проклятий, цей суп!
— Так, заходив нагадати про замовлення. Не хочу, щоб він зволікав або зробив абияк. Ті церковні богомази…
— Ну, ну, тільки не чіпай церкви, — озвалася мати.
— І що він тобі сказав?
— Що віддасть Іуд у домовлений день.
— А навіщо він замовив аж двох Іуд — ось що я хотіла б знати? — спитала мати у батька, який, не відповівши дружині, влив у рота ложку супу і в свою чергу спитав:
— А ти познайомився з його дочкою?
— Сімонетою, — додала мати, жуючи намочений у супі хліб золотими зубами.
Сімонета… Це ім’я осяяло його душу.
— А вона дуже гарна, дуже гарна, — говорив слабким голосом батько, перейнятий старечим сумом.
— Бо походить від діда-італійця з Генуї, — сказала мати, — еге ж, її дід був з Генуї.
— Так, стара, в нього була майстерня мармурових виробів на якійсь із вулиць, що ведуть до цвинтаря.
— До якого цвинтаря, чоловіче? На якійсь із вулиць, що ведуть
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.
