Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Ти ж скажеш їй, правда? — знову взявся за своє Роджер. — Скажи їй так обережно, як тільки зможеш. Але чітко дай зрозуміти. Можеш сказати, що Меріґолд вагітна. Назад шляху немає.

— Ви про це попіклувалися.

— Ви мусите принести їй щось зараз, — сказала Меріґолд, знову вклякнувши, її безтурботне обличчя сяяло ніжною доброзичливістю та справжнім блаженством. — Коханий, чому б нам не віддати їй ту статуетку?

— Ні. Вона мені подобається.

— Тоді ту смугасту вазу, хіба вона не хотіла її?

— Це й мій дім теж, — наполягав Роджер. — Я створив його. Кожна із цих речей має своє місце.

— Ох, коханий, прошу, дозволь Прісциллі забрати цю вазу, будь ласка, заради мене!

— Ну добре, люба… Але це така крихка малесенька штучка!

— Я ретельно запакую її.

— Бредлі, друзяко, не думай, що я якийсь демон у людській подобі. Я, звісно ж, не святий, я просто звичайний чоловік, сумніваюся, що вдасться знайти звичайнішого. Ти мусиш зрозуміти, що я пережив лихі часи. Жити подвійним життям — чисте пекло, а Прісцилла так довго огидно зі мною поводилася, вона по-справжньому мене ненавиділа, роками не казала доброго чи лагідного слова.

Меріґолд повернулася з об’ємним згортком. Я забрав його та пішов до дверей. Світ за порогом засліпив мене, наче я перебував у темряві. Я ступив на вулицю й озирнувся на них. Вони стояли, похитуючись, пліч-о-пліч, рука в руці, і не могли приховати двох яскравих усмішок. Мені захотілося плюнути їм на поріг, але в роті пересохло.

* * *

Я пив у барі легкий золотавий херес і витріщався на червоно-чорну з білим корабельну трубу, що стриміла на тлі яскраво-синього, затягнутого серпанком неба. Труба була дуже чітка та кричала про свою присутність, по вінця наповнена кольорами та існуванням. Небо було запаморочливо нескінченним, велетенським: безліч завіс із прозорої, зернистої, чистісінької синяви.

Пізніше стріляли голубів, а труба була біло-синьою, і синява зливалася з небом, а білизнá висіла в повітрі, мов гігантський циліндр зіжмаканого паперу чи повітряний змій на картинці. Повітряні змії завжди багато значили для мене. Вдалий символ нашого хворобливого стану: щось віддалено високе, чутливий посмик, відчуття натягнутої шворки, її невидимість, довжина, страх перед втратою. Зазвичай я не напиваюсь. Брістоль — місто хересу. Прекрасного дешевого хересу, легкого й чистого, націдженого з огрядних дерев’яних діжок. На якийсь час я мало не втратив глузд від свого провалу.

Стріляли голубів. Вдалий символ нашого хворобливого стану: гучний постріл, нещасна грудочка б’є крильми по землі, безпомічно, розпачливо й марно намагаючись знову злетіти. Крізь сльози я бачив, як тіла підстрілених пташок знову і знову падали на похилі дахи сховищ і сповзали вниз. Я бачив і чув їхню несподівану вагу, їхню нещасну капітуляцію перед силою тяжіння. Яке, мабуть, скам’яніле серце в того, хто це робить — перетворює летючі створіння на грудку лахміття й болю, що б’ється на землі. Я дивився на трубу корабля, і на тлі дратівливо яскравого зеленого неба вона була жовто-чорною. Життя жахливе, жахливе, жахливе, кажуть філософи. Зрозумівши, що проґавив потяг, я набрав номер своєї лондонської квартири, але мені ніхто не відповів.

«Тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре»[28], — казав святий Павло. Можливо, але що означає «любити Бога»? Ніколи не бачив, як це відбувається. Тут, мій милий друже й наставнику, криється спокій, якого так важко домогтися, коли ми бачимо світ дуже близько й у найменших деталях; так близько та яскраво, як щойно пофарбовані труби кораблів у сонячному надвечір’ї. Але все темне й потворне не змивається, ми бачимо і його, і жахи життя — невід’ємна його частина. Добро не перемагає, а якби перемогло, воно б не було добром. Не висихають сльози й не полегшуються страждання невинних і тих, хто зазнав у житті несправедливості, що їх скалічила. Я кажу вам, друже, те, що ви й так розумієте глибше й краще, ніж зможу коли-небудь осягнути я. Навіть коли пишу ці слова, що могли б бути яскравими й повнитися сяйливих кольорів, я відчуваю, як темрява моєї особистості заволодіває моїм пером. Проте, можливо, те, що я пишу, можна передати належним чином лише цими чорнилами темряви? Ми не спроможні писати, як янголи, хоча дехто з наших ближніх — боги, натхнення яким дарують небеса, — часом спроможний і на це.

Вийшовши від Роджера й Меріґолд, я почувався таким жалюгідним, що від люті мало не впав у істерику. Цього разу я надзвичайно чітко зрозумів, яким злим і несправедливим до моєї сестри було життя. Я відчував шалені докори сумління через те, що не зміг нав’язати Роджерові свою волю та змусити його по-справжньому страждати. Я був нещасним і соромився, що не принесу додому навіть ті кілька дрібничок, які розрадили б її та про які вона так смиренно благала: «діамантовий набір», намисто з кришталю й лазурі, бурштинові сережки. Я не отримав ані норкового палантина, ані навіть маленької статуетки Афродіти чи емалі з жінкою, що збирає яблука. «Бідолашна Прісцилла, — думав я з жалем, який не заслуговував на довіру, бо жалів я виключно себе, — нещасна бідолашна Прісцилла». Звичайно, я «пнувся зі шкури» заради Прісцилли й жодної миті не вагався, бо ми мусимо робити те, що мусимо. Людське створіння може володіти кількома беззаперечними обов’язками, і це мало не єдине, що рятує нас: рятує від розбещеної бездумної ночі, що простягнулася за крок навіть від найцивілізованішого з нас. Утім, якщо придивитися ретельніше до якогось із таких «обов’язків», до дріб’язкового подвигу якоїсь миршавої людинки — виявиться, що в ньому немає нічого славного, він не повертає назад потоки природного зла, що відступають перед чимось божественним чи логічним; цей учинок — просто додатковий прояв самозакоханості, вигаданий, мабуть, самою Природою, бо інакше вона не змогла б існувати — несхожа й несумісна у своїй багатоголовій світобудові. Сповна нас цікавить лише те, із чим ми себе ототожнюємо. Святі ототожнювали б себе з усім. Але, як сказав мій мудрий друг, святих не існує.

Я ототожнював себе з Прісциллою лише через старі формальні причини. Якби вона була просто моєю знайомою, якою я переймався б так само мало, як сестрою, я не лише не поворушив би пальцем, щоб допомогти їй; навіть її страждання не затримались би в моїй пам’яті довше ніж на кілька хвилин. Але сталося так, що я сам принизився й зазнав катастрофи в її приниженні й катастрофі. Я скуштував несправедливості й жахнувся,