Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

початки доволі брудні: він був поліцейським агентом чи інформатором, потім — лихварем. А згодом, коли він став повіреним Ексмурів, у нього вистачило розуму, аби дотримуватися формальностей, аж поки він не завдав вирішального удару. Він зробив це під час обіду: старий бібліотекар стверджував, що й до сьогодні пам’ятає, як виглядали вишукані абажури й карафки, коли непоказний адвокат з посмішкою на обличчі запропонував герцогові, аби той віддав йому половину свого маєтку. Того, що було потім, неможливо забути: у мертвій тиші герцог схопив карафку й розбив її на лисій голові адвоката так само раптово, як сьогодні розбив склянку. На голові адвоката залишилася трикутна рана, його погляд змінився, а от посмішка залишалася незмінною. Похитуючись, він підвівся і завдав удару у відповідь, зрештою, цього можна було від нього сподіватися.

— Я навіть радий, — сказав він, — оскільки тепер я зможу забрати від вас цілий маєток. Закон буде на моєму боці.

Кажуть, що обличчя Ексмура було білим, як полотно, та блиск в його очах не згас.

— Закон буде на вашому боці, — відповів він, — та ви не отримаєте мого маєтку. Чому? Та тому що це було б для мене крахом. І якщо ви задумаєте забрати мої володіння, то я… то я зніму перуку. Ви, нікчемний, обскубаний півень, будь-хто може дивитися на вашу жалюгідну лисину. Та якщо хтось погляне на мою голову, то, присягаюся, це буде остання мить його життя.

Думайте, що хочете, і робіть які завгодно висновки, та Мал клянеться усім на світі, що адвокат якусь мить стояв з відкритим ротом і розмахував кулаками, а потім просто вибіг з кімнати і більше ніколи не з’являвся в цій околиці. З того часу Ексмура бояться більше не як землевласника і суддю, а як чаклуна.

Доктор Мал супроводжував свою розповідь доволі театральними жестами, і робив це з дещо перебільшеним, як на мене, ентузіязмом. До того ж мені здалося, що вся ця історія більше схожа на звичайнісіньке базікання старого хвалька. Та перш ніж завершити першу частину свого розслідування, мушу визнати, що я зробив кілька запитів і отримав підтвердження його розповіді. Старий сільський аптекар розповів мені, що якось уночі до нього прийшов лисий чоловік у фраку, який назвався Ґріном, та попросив обробити і заклеїти пластиром трикутну рану на лобі. А зі старих газет і судової документації я довідався, що якийсь Грін погрожував герцогові судовим процесом, який таки почався».

Містер Нат, редактор газети «Дейлі Реформер», написав кілька вкрай нерозбірливих слів на першій сторінці рукопису, потім на полях зробив кілька зовсім незрозумілих позначок і голосно звернувся до міс Барлоу:

— Надрукуйте лист містеру Фіну.

«Дорогий Фіне, ваш рукопис цілком годиться, мені лише доведеться поділити його на частини з підзаголовками. Поза тим, в цій історії нашим читачам не сподобається католицький священик, навчіться врешті враховувати вподобання читачів з передмість. Я виправив його на містера Бравна, спіритуаліста.

Ваш Е. Нат».

Декілька днів пізніше цей енергійний та розсудливий редактор читав другу частину розповіді містера Фіна про таємниці великосвітського життя, і його блакитні очі відкривалися все ширше і ширше. Рукопис починався так:

«Я зробив вражаюче відкриття. Сміливо зізнаюся, що це перевищило всі мої сподівання, і буде просто потрясінням для читачів. Я стверджую, без тіні марнославства, що все, про що тут пишу, читатимуть у всій Европі, а також в Америці та колоніях. Я дізнався про все за тим же звичайнісіньким сільським столом, у тому ж яблуневому саду.

Цю розповідь я завдячую низенькому священику на прізвище Бравн; він — надзвичайна людина. Товстий бібліотекар залишив нас, можливо, він засоромився власної балакучості, а може, був стурбований тим приступом гніву, в якому нас залишив його таємничий господар. У кожному разі, він пішов услід за герцогом. Отець Бравн взяв зі столу цитрину і почав розглядати її з дивним задоволенням.

— Який прекрасний колір у цієї цитрини! — промовив він. — А от у перуці герцога колір мені зовсім не подобається.

— Здається, я вас не зовсім розумію, — відповів я.

— Насмілюся ствердити, що у нього є вагомі причини на те, щоб ховати власні вуха, подібно, як король Мідас, — продовжував священик з бадьорою простотою, котра за цих обставин видавалася мені дещо легковажною. — Я цілком розумію, що набагато краще було б закрити їх волоссям, а не залізними пластинами або шкіряними навушниками. Та якщо він вибрав волосся, то чому воно має неприродній колір? Такого кольору волосся не було ні в кого у цьому світі. Його перука більше схожа на хмарину в променях вечірнього сонця, що сховалася за верхівками дерев. Чому він ретельніше не приховує своє родинне прокляття, якщо справді соромиться його? Хочете, я скажу вам, чому… Та тому, що він зовсім його не соромиться. Він ним пишається.

— Як можна пишатися такою потворною перукою і такою потворною родинною історією? — запитав я.

— Усе залежить від того, — відповів дивний низький чоловічок, — як ви ставитеся до подібних справ і речей. От, наприклад, у вас не набагато більше снобізму та марнославства, ніжу всіх нас. Скажіть мені, хіба часом вам не видається, що це не так вже й погано похвалитися родинним прокляттям? Хіба ви не пишалися б, якби спадкоємець жахливого роду Гламісів назвав вас своїм приятелем? Або якби родина Байронів довірила вам, і лише вам, зловісні таємниці свого роду? А тому не варто надто суворо судити аристократів за їхні слабкості та снобізм у ставленні до своїх бід, тому що ми на їхньому місці поводилися б так само.

— І справді, ви маєте рацію! — вигукнув я. — Так-так, це правда! У родині моєї матері була легенда про фею, яка попереджала про смерть; і мушу визнати, що у важкі хвилини мого життя це мене втішало.

— Пригадайте собі, — продовжував священик, — який потік отрути вилився з тонких губ герцога, коли ви згадали про його предків. Хіба він почав би розповідати першому зустрічному про всі ці жахіття, якби не пишався ними? Він не приховує того, що носить перуку, він не приховує свого походження, він не приховує родинного прокляття, він не приховує родинних злочинів, але…

Голос низенького чоловіка змінився так раптово, він різко стиснув свій кулак, а його очі так несподівано заблистіли й округлилися, ніби у сови, яка щойно прокинулася, що у всіх склалося враження, немовби за столом стався маленький вибух.

— Але, — завершив він, — герцог справді зберігає таємницю свого одягання.

В цю мить мої нерви максимально напружилися, оскільки з-за рогу