Читати книгу - "Багряні ріки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Залиш нас, мамо.
Жінка нічого не відповіла. Вона вчепилася обіруч кощавими пальцями у свою склянку. Зненацька її погляд уп’явся в Каріма.
— Хто ви? — вереснула вона.
— Залиш нас! — повторив священик і звернувся до Каріма: — Ось. Я позначив сторінки з десятьма монастирями. Якщо хочете, можете переписати собі адреси… Але вони розміщені досить далеко один від одного…
Карім переглянув позначені сторінки. Назви місцевостей були йому малознайомі. Він дістав блокнот і ретельно занотував їх.
— Хто ви? — не відступалася стара жінка.
— Іди до своєї кімнати, мамо! — закричав священик.
Він підійшов до Каріма.
— А що саме ви шукаєте? Можливо, я міг би вам допомогти…
Карім відірвав ручку від паперу й поглянув на церковника.
— Я шукаю одну черницю. Черницю, яка цікавиться фотографіями.
— Якими саме фотографіями?
Карім устиг помітити, як у священикових очах щось промайнуло.
— Ви вже колись чули про щось таке?
Чоловік пошкріб потилицю.
— Я… Ні.
— Скільки вам років? — запитав Карім.
— Мені? Але чому ви… Двадцять п’ять.
Його мати знову налила собі, пильно дослухаючись до розмови.
— Ви народилися в Сарзаку? — далі допитувався Карім.
— Так.
— І до школи ходили тут?
— До початкової. Потім я перейшов до…
— До якої школи? Імені Жана Жореса?
— Так, але чому…
Ураз Карімові сяйнуло.
— Вона приходила сюди!
— Хто?
— Черниця. Черниця, яку я шукаю… Вона приходила, щоб купити фотографії вашого класу. Чорт забирай! Вона скупила всі шкільні світлини, які тільки змогла знайти. Ви вчилися в одному класі з Жюдом Ітеро? Це ім’я вам щось каже?
Священик аж пополотнів.
— Я… я не розумію, про що ви.
— Що це ще за історія? — верескливо обізвалася його мати.
Карім провів долонями по обличчю, немов перегортаючи сторінку зі своїми рисами.
— Я почну із самого початку. Якщо ви пішли до школи, як усі, то в 1982 році мали би бути в другому середньому класі, правильно?
— Але ж відтоді вже минуло п’ятнадцять років!
— А у вісімдесят першому — в першому середньому.
Кюре закляк, понуривши плечі. Пальці його судомно вчепилися в спинку одного зі стільців. Попри молодий вік священика, руки його були подібні до материних — постарілі й помережені сіткою синіх жилок.
— Так, дати… дати збігаються…
— Отже, разом із вами мав учитися хлопчик на ім’я Жюд Ітеро. Доволі незвичне ім’я. Спробуйте пригадати. Це дуже важливо для мене.
— Чесне слово, я не…
Карім ступив крок до нього.
— Але ж ви пам’ятаєте, як черниця прийшла по ваші шкільні фотографії, чи не так?
— Я…
Мати не пропускала жодного слова з їхньої розмови.
— Цей араб каже правду, ти, малий мерзотнику? — запитала вона й, обернувшись, подибуляла до дверей.
Карім, скориставшись із цього, схопив священика за плечі й прошипів йому на вухо:
— Розповідайте, отче! Дідько вас дери, розповідайте мені все!
Чоловік важко опустився на пінопластовий матрац.
— Я досі не можу збагнути, що сталося того вечора…
Карім присів навпочіпки коло нього.
— Вона прийшла… одного вечора, улітку, — насилу вимовив священик глухим голосом.
— У липні вісімдесят другого?
Той кивнув.
— Постукала в двері… Спека була… немилосердна… Наприкінці дня здавалося, що навіть каміння плавиться… Не знаю чому, я тоді був сам-один… Я відчинив їй… Господи Боже… Уявіть собі лишень! Мені ледве виповнилося десять років, а тут із сутіні переді мною постає ця черниця у своїй чорно-білій одежі…
— Що вона вам сказала?
— Спершу ми розмовляли про школу, про мої оцінки, улюблені предмети. У неї був такий приємний голос… Потім вона попросила показати їй моїх друзів… — Священик витер обличчя, по якому цівкою стікав піт. — Я… я приніс їй шкільну світлину… Ту, де ми всі разом… Я так пишався, коли показував їй моїх товаришів, розумієте? Саме тоді я збагнув: вона щось шукає. Вона довго дивилася на фото, а потім попросила лишити його собі… На згадку, сказала вона…
— Вона просила у вас ще якісь фотографії?
Священик кивнув. Голос його став ледь чутним.
— Вона також хотіла знімок першого середнього класу, за попередній рік.
Карім уже знав це: він міг навідатися до всіх батьків, діти яких навчались у тих двох класах, але ні в кого з них не буде загальних фотографій. Але навіщо вони черниці? Карімові здалося, що довкола здіймаються кам’яні джунглі, оточуюючи його мороком.
У дверях знову з’явилася священикова мати. Вона притискала до грудей коробку з-під взуття.
— Малий мерзотнику! Ти віддав наші фотографії! Свої шкільні фотографії! Коли ти був ще таким маленьким, таким гарненьким…
— Замовкни, мамо! — Священик подивився Карімові просто в очі. — Я вже тоді відчував своє покликання, розумієте? Ця велика жінка немов загіпнотизувала мене…
— Велика? Вона була високою?
— Ні… Я не знаю… Мені було десять років… Але я й досі бачу її перед собою, у чорному вбранні… Її голос був такий лагідний… Вона хотіла ці фотографії. Я віддав їх їй, не вагаючись. Вона поблагословила мене та зникла. Я взяв це за знак… Я…
— Мерзотник!
Карім скинув поглядом на стару матір, яка вергала громи й блискавки. Потім знову обернувся до її сина й зрозумів, що той поринув із головою в спогади. Поліціянт запитав якомога м’якшим тоном:
— Вона не сказала, навіщо їй ці знімки?
— Ні.
— Згадувала в розмові Жюда Ітеро?
— Ні.
— Вона дала вам гроші?
Священик скривився.
— Певно, що ні! Вона лише попросила в мене ці дві фотографії, та й годі! Господи Боже… Я… я повірив, що ця зустріч — це знак, розумієте? Божественне знамення!
Він заридав.
— Я тоді ще не знав, що ні до чого путнього не придамся. Алкоголік. Проспиртований недоумок. Син цієї ось… Як давати людям те, чого в тебе самого немає? — Він благально дивився на Каріма, учепившись у його шкірянку. — Як нести людям світло, коли сам загубився в пітьмі? Як? Як?
Мати впустила коробку, фотографії розлетілися підлогою. Вона з люттю кинулася на сина, і на спину й плечі священика посипався град дрібних ударів.
— Мерзотник, мерзотник, мерзотник!
Карім позадкував, нажаханий. Уся кімната ходила ходором. Поліціянт усвідомив, що час забиратися геть, доки він сам не схибнувся. Але він ще не дізнався всього. Відштовхнувши жінку, Карім нахилився до священика.
— Ще хвиля, і я піду. Усе закінчиться. Ви згодом бачилися з тою черницею, чи не так?
Чоловік, здригаючись від схлипувань, кивнув.
— Як її звати?
Священик шморгнув носом. Мати блукала довкола них, бурмочучи щось нерозбірливе собі під ніс.
— Як її звати?
— Сестра Андре.
— З якого вона монастиря?
— Сен-Жан-де-ла-Круа. Монастир кармеліток.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні ріки», після закриття браузера.