Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Еней з Дідоною возились,

Неначе з оселедцем кіт…

Українське народне прислів’я пов’язує радощі кохання і смак до їжі: «Несолоне їсти — як з немилим цілуватися». А є й про перевагу кохання над повноцінним харчуванням: «Хай борщ без сала, аби душа пристала». «Хоч хліба ні куса, аби до чорного вуса». Але сьогодні частіше почуєш про те, що шлях до серця чоловіка йде через його шлунок. «Без гарячих млинців нема залицяння», — співає народна пісня. Або: «Як густа юшка, то й милая душка».

Що ж важливіше для українця — кохання чи їжа? Якщо переглянути великий масив українських прислів’їв і фразеологізмів, харчових образів бачимо значно більше, ніж еротичних.

Здавна поставало питання: те, що відбувається між чоловіком і жінкою, коли вони наодинці, є проявом сил добра чи зла? Різні релігії в історії людства відповідали на це питання по-різному. Леля, свого бога кохання, давні слов’яни шанували. На честь його плелися вінки й палали вогнища. Християнська церква відповідає на це питання рішуче і недвозначно: любов тілесна — від диявола, а ніяк не від Бога. «Тіло не для pозпусти, але для Господа»[3]. Єдине виправдання статевого кохання з погляду християнства — це продовження роду. Втім, досить зневажливе ставлення Євангелія і до їжі: «Все те, що входить до уст, вступає в живіт, та й назовні виходить»[4]. Проте заповіді Христа не заважали життєлюбним християнським народам віддаватися обжерству, та й іншим гріховним радощам життя. Давні слов’янські дохристиянські традиції, панівна християнська мораль, природній темперамент наклалися, переплелися й визначили еротичні обличчя українця й українки.

Як відомо, світом керують любов і голод. На прикладі того, як задовольняються ці два основні людські інстинкти, найяскравіше видно дотикання природи та культури. Їсти, бо голодний — це природа. Їсти з миски — то вже культура. І навіть підстелити газетку — то теж прояв культури (хтось назве її низькою). Задовольняти нездоланний інстинкт продовження роду — то природа. Кохатися з тим (тією), до кого серце лежить — окультурене задоволення природного інстинкту. «Хоч хліб із водою, аби, милий, з тобою». Недарма давня мудрість мало не кожного народу схвалює вибірковість у задоволенні цих двох могутніх інстинктів: краще голодувати, ніж їсти перше-ліпше, краще будь сам, ніж разом бозна з ким.

На початку «перебудови» безіменна радянська жінка здобула мало не світову славу тим, що на модному в ті часи телемості зі Сполученими Штатами твердо заявила, що «в СССР секса нет». Звичайно, та жінка не мала на увазі, ніби в СРСР відсутні інтимні стосунки як такі. Вона, мабуть, хотіла сказати, що в Радянському Союзі немає порнографії, проституції, статевих збочень тощо, себто всіх явищ, які радянський офіціоз таврував як ганебні. Одначе слова тієї жінки стали сприйматися ширше, масштабніше. Справді, якщо судити про радянську дійсність за сукупністю зовнішніх ознак, могло скластися враження, що в СРСР статеві стосунки якщо не відсутні, то зведені до мінімуму, необхідного для продовження роду. В аптеках не було елементарних засобів контрацепції. Дітей у містах України народжувалось небагато, та й на селі багатодітні сім’ї ставали рідкістю.

Статеве питання в СРСР належало до сором’язливо замовчуваних, його можна було порівняти з єврейським: та сама спроба обійти мовчанкою, а якщо все-таки треба щось сказати, вживали найзагальніші слова.

У радянських літературі та мистецтві існувало табу на зображення фізичних міжстатевих стосунків. Іноземні кінофільми потрапляли в радянський прокат після того, як з них було видалено епізоди, які, на думку радянської цензури, могли розбестити радянську молодь, зневажити чисті почуття ветеранів війни та праці. Не існувало чіткої межі між мистецькою еротикою та забороненою законом порнографією. Отже, до порнографії, траплялося, зараховували твори світової класики — до останніх років існування СРСР існувала і кримінальна відповідальність за розповсюдження, наприклад, «Лоліти» В. Hабокова. Класичні твори В. Винниченка, дуже популярні у 20-ті роки, де, зокрема, є й поглиблений інтерес до питань статі, не перевидавалися; з ними були ознайомлені лише дуже вузькі кола української інтелігенції. Здавалося, все було зроблено, аби в радянських громадян не виникало грішних сексуальних думок. На місце українських радянських Ромео і Джульєтти офіціоз висував солодкавих Брянського та Шуру Ясногорську із хрестоматійного роману Олеся Гончара «Прапороносці». Український радянський двієчник неусвідомлено схопив саму сутність проблеми, коли у шкільному творі, цитату з якого наводив гумористичний журнал «Перець», написав: «Шура Ясногоpська настільки морально чиста, що ніхто з бійців не наважувався навіть ущипнути її».

Здавалося, пересічна (та й непересічна) радянська людина сформувалася з адекватним радянському офіціозові ставленням до еротичних проблем. Було враження, ніби панував народницький погляд на кохання — його залишки можна й сьогодні спостерігати у старшого покоління. Секс у коханні (навіть шлюбному!) є річчю малопристойною, про яку не говорять. Це є, але не в цьому суть. Порядна людина, особливо порядна жінка, насолоди в ліжку не шукатиме. Це не головне. А головне — це духовна єдність закоханих. Якщо у хлопця й дівчини спільні улюблені письменники й композитори, то, коли вони одружаться, сексуальні проблеми вирішаться в них самі собою. А вершина сімейного кохання — це коли дружина не тягає тяжких торб із базару, не витрушує килими, коли чоловік вчасно приходить з роботи й віддає дружині всю зарплатню. Коли чоловік ходить випраний, відпрасований і регулярно споживає свої улюблені страви.

У СРСР сформувався ідеал кохання, де сексуальним стосункам відводилося дуже скромне місце. На це спрямовували і офіційна радянська настанова, і народницькі традиції української та російської інтелігенції, і традиції української класичної літератури, і святенницька православна мораль, окремі положення якої стали догмами моралі радянської. Цьому об’єктивно сприяли також побутові умови радянських людей. Відомий радянський письменник і журналіст Л. Жуховицький у діалозі зі шведським письменником Л. Гансеном казав: «Для поколения моих pодителей любящая женщина — это та, котоpая пять лет ждет с войны и десять лет — из тюpьмы… В такой системе ценностей секс занимать главное место пpосто не мог». Ще трагічніше оцінює радянську еротичну ситуацію українська письменниця О. Забужко. На її думку, українську патріархальну етнокультуру «майже одразу катапультовано в тоталітаризм, у «світ без любові». Повноцінне кохання, за О. Забужко, в радянській і пострадянській Україні неможливе за визначенням тоталітарного суспільства.

І все-таки, чи була еротична ситуація в Радянському Союзі і, зокрема, в Радянській Україні такою, як це