Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Мабуть, я сплю. І бачу кошмари. А може, мене все-таки придавило до смерті гравітацією там у ліжку рі-одо. Бо навіть уві сні мені таке не могло наснитися. Бо… бо… я не витримаю цього.

Цього не може бути. Як же так? Він же казав, що я належу йому... а виявилось, що їм двом.

Стримати сльози та нервове тремтіння у мене просто не виходить. Як би я не обіцяла собі все витримати, моя людська психіка на це просто не здатна. Я не робот. Я жива.

Закусивши губу, заплющуюсь, відчуваючи, як котяться по щоках сльози. Розумію, що цим, можливо, розлючу двох монстрів, яким тепер належить моє життя, але нічого не можу з собою вдіяти. Не можу зупинитись.

І хочеться благати про помилування, просити рі-одо не віддавати мене цьому Са-оіру, залишити тільки собі, але я пам'ятаю, чим мені загрожує непослух. Соня. Її життя теж досі у його владі.

Пальці рі-одо стискаються в моєму волоссі. І раптом я відчуваю, як він злизує вологу з моєї щоки.

− Стільки страху. Са-оір, ти, здається, справив незабутнє враження на нашу тендітну се-авін, − тягне А-атон, торкаючись губами моєї скроні. − Припини плакати, Ліно.

− Я не можу. Це… емоції… я їх не контролюю, – зізнаюся тихо, ледве стримуючи судомні схлипи.

– Мені нагадати, що ти обіцяла мені, коли я виконав… твоє прохання?

– Я пам'ятаю, пане, – шепочу, змушуючи себе розплющити очі. І зустріти похмурий погляд рі-одо. Відчуваючи спиною пильну увагу другого хижака. Як мені вижити в їхніх лапах? Як не здуріти?

– Тоді ти мусиш розуміти, що в тебе немає вибору, – продовжує мої тортури мій… тепер уже не єдиний господар.

− Я розумію. Але… – запинаюся, бачачи, як невдоволено звужуються очі чоловіка. І все ж, набравшись хоробрості, продовжую: − Можна мені спитати, пане?

Позаду лунає здивоване хмикання.

− Звірятко вирішило поторгуватися? − надто проникливо помічає невидимий мені Са-оір. Але мене накриває короткочасним полегшенням, коли я усвідомлюю, що його голос звучить десь на іншому краю басейну. Може, вони не планують мене вдвох затискати?

Рі-одо теж ледь помітно посміхається.

− Ти здивуєшся, брате, коли дізнаєшся, наскільки вона вправна в торгах. – І, вже звертаючись до мене, киває: – Можеш питати.

– Будь ласка, поясніть, навіщо я вам потрібна? Що означає се-авін? І що я маю витримати… у колі сили?

Я бачу, як задумливо хмуриться А-атон, явно розмірковуючи, що мені можна казати. І ловлю цей крихкий момент, сподіваючись нарешті довідатися більше. Дивлюся на нього благально, зображуючи смиренну невинність. На сестру це завжди діяло. Може, і на нього подіє?

– Будь ласка, пане. Не знаючи, чого чекати, я мимоволі вигадую собі наймоторошніші страхи. І не можу не боятися. Це сильніше за мене. А якщо я знатиму, то зможу… морально підготуватися. І прийняти все, що ви захочете зі мною зробити.

В очах рі-одо з'являється дослідницький інтерес.

− Сильніше за тебе, кажеш? Мені треба буде приділити час, щоб довідатися, які ще в тебе можливі неконтрольовані емоційні реакції.

З цими словами, він відпускає мою потилицю, ковзнувши долонею на лопатки. І несе до Са-оіра.

– Мабуть, ми задовольнимо твою цікавість, звірятко. Адже так, брате?

– Ну якщо вже наша се-авін так аргументовано просить, – саркастично відгукується чорнявий, і відстань між нами тепер уже набагато менша.

– Але ти маєш заслужити відверті відповіді на свої запитання, – продовжує А-атон.

– Як? – нервово облизую покусані губи.

− Я хочу, щоб ти зараз сама обійняла свого другого се-аран і дозволила йому вивчити твоє тіло, − беззаперечно повідомляє А-атон. − Ти маєш якнайшвидше звикнути до нас двох. Прийняти нас, як своїх... господарів.

А наступної миті на моїй талії стискаються долоні його брата. Ошелешено хапонувши ротом повітря, я мимоволі випростуюся в руках рі-одо, витягнувшись у струнку. І міцніше стискаю навколо нього ноги, наївно тримаючись за таку байдужу опору.

За відчуттям чужих рук приходить жар величезного оголеного тіла, що притискається до моєї спини. І я опиняюся в пастці. Затиснута між двома братами. Як між льодом та полум'ям. Дихати стає неможливо. І серце, здається, зараз проломить грудну клітку.

− Будь слухняною дівчинкою, звірятко. Боляче не буде. Принаймні, поки що, – гуркотить на вухо той, кого я до панічного тремтіння боюся. − Йди до мене.

Він тягне мене до себе. І рі-одо відпускає. Дозволяє забрати мене. А я тільки й можу, що жалібно дивитись на того, в кого вже звикла шукати захисту.

Страх підганяє смикатися і вириватися. Захльостує тваринною панікою. Але я бачу, як зводить брови мій біловолосий господар. І змушую себе упокорити безглузді пориви. Згадати, що він обіцяв мені відповіді. Якщо я з власної волі обійму Са-оіра. Адже це така дрібниця... Якщо тільки я зараз впораюся зі своїм жахом.

А відповіді мені дуже потрібні. Очікування страждань саме собою пожирає зсередини. А якщо ще й невідомість… так і збожеволіти можна.

Доводиться нагадати собі, що попри свою зневагу до мене і всю свою зверхність, чорнявий нічого поганого мені не робив. І обіцяв не робити боляче. Принаймні, поки що.

Я ж обіймала рі-одо. Торкалася йога тіла. І він мене торкався, як хотів. Треба просто витерпіти те саме з його братом. Адже це все одно неминуче. Саме задля цього мене купили. Мені не дозволять відмовитись. Але будуть задоволені, якщо я упокорюся.

Тому я змушую себе розслабитись. Відкидаюсь головою на чоловіче плече. А коли Са-оір сідає разом зі мною на руках на лаву біля бортика, несміливо повертаюся до нього. І обіймаю тремтячими руками за шию.

Чоловік, що мене утримує, застигає на секунду. Наче не вірить, що я це справді зробила. А потім його руки стискаються навколо мене сталевим кільцем, вкарбовуючи в чоловіче тіло. Добре хоч боком. Та все одно я відчуваю, як дещо в його організмі стає все більш твердим.

− А подивитися мені в очі твоєї сміливості вистачить, звірятко? – хрипко цікавиться Са-оір. І раптом проводить носом по моїй скроні, шумно вдихаючи мій запах й посилаючи табуни мурашок по спині.