Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

похід уздовж північного узбережжя Понту. Імовірно, саме отримавши звістку про загибель Ніконія та Гавані Істріан, полководець був змушений терміново повертатися у Фракію, щоб якось розв’язати проблеми, а зробити він це міг тепер тільки морським шляхом. Бо поблизу Гавані Істріан і Ніконія з’явилися загони скіфів. Тож лишався вільним лише шлях по морю, непідвладному кінним стрільцям. Але ж не осіннім штормам...

Війна на скіфському золоті

Серед скіфських скарбів є ще один слід тих подій. У гробницях двох курганів — Чертомлика й одного із П’ятибратніх знайдено золоті обкладки піхов мечів із зображеннями бою між скіфами та воїнами, скажімо так, із еллінського світу. Ще одні піхви з того ж регіону виставлені у Метрополітен-музеї. Фахівці датують ці вироби другою половиною — кінцем IV ст. до н. е., тобто саме часом протистояння.

З одного боку, перед нами ілюстрація до давнього міфу або епосу. Однак цю сцену цілком можна було б визначити, як «тріумф скіфської зброї». Четверо скіфів, три піших і один кінний, протистоять шести пішим супротивникам. І цей бій закінчується не на користь еллінів. Їхнє шикування порушено, і замість незламної фаланги скіфам протистоять окремі бійці. Двоє з них уже поранені, один — стрілою. Відзначимо, що одного з еллінів (він крайній ліворуч, у шоломі із гребенем) дослідники йменують «полководцем». Він обернувся, призиваючи підмогу. При цьому, його от-от уразить зброєю скіф, який тримає в лівій руці лук. Другий еллін намагається відбити удар списом, що його інший скіф наносить його соратнику. Можливо, що на обкладці піхов викарбувана подія (скажімо, загибель еллінського полководця), яка вирішила долю невідомої нам війни.

Знахідка кількох ідентичних піхов для мечів наводить на думку щодо виготовлення серії «нагородної зброї». Піхви було знайдено у похованнях скіфських владик, тож цілком імовірно, що хтось із них саме виступив у ролі замовника і пояснив майстру подробиці сюжету.

Поховання у кургані Чортомлик могло належати верховному володарю Скіфії, а у П’ятибратньому — правителю однієї з її областей, то можна припустити, що у цьому воєнному конфлікті була задіяна чи не вся скіфська «вертикаль влади». Географія розташування згаданих курганів (Чортомлик — у Подніпров’ї, П’ятибратній — у Подонні) унаочнює, з якої території були зібрані скіфи-переможці.

Навряд чи набіг проти Ольвії або Боспору вимагав «загальної мобілізації» скіфів від Борисфена до Танаїса. Єдиним суперником, проти якого варто б було збирати таку армію, тоді було військо непереможного Александра або його полководців.

Міг бути ветераном тієї війни знатний скіф, похований у Бабиній Могилі. Срібний налобник його бойового коня прикрашало зображення предка скіфів, котрий спирається на палицю самого непереможного Геракла. Імовірно, був учасником переможного походу проти македонських агресорів також і воїн, похований у Соболєвій Могилі. Серед інших речей знайдено тут трофейний срібний килик із продряпаною на дні грецькою «альфою» (перша літера імені царя македонян).

Перелічені вище кургани (окрім П’ятибратнього) розташовані у нижній течії Дніпра, всього у декількох днях шляху від Ольвії. Межі ж володінь їх власників перебували південніше.

Вітчизняні історики, які почуваються спадкоємцями непереможних степових воїнів, звичайно, пишуть, що армію Зопіріона під час відступу винищили скіфи. Історики, котрі народилися у країнах на правому березі Дунаю, через відчуття певних родинних зв’язків із трибаллами та гетами вважають, що це саме їх далекі предки розгромили македонян. Що ж про цю подію насправді думали самі скіфи або трибалли із гетами (а головне — як цьому посприяли) ми навряд чи довідаємося.

Відступ з-під Ольвії не був схожим на тріумфальний похід. Можна уявити, які урочисті проводи влаштували македонянам на розкислих від осінніх дощів шляхах, а то й у вкритому першим снігом Буджацькому степу скіфи, пам’ятаючи колишню поразку Атея й полон своїх родичів. Напевне, вони не стали чекати, поки незламна македонська фаланга розгорнеться до бою на рівнині. Найімовірніше, степові воїни використали стару, добру тактику часів Перської війни: засипали македонських воїнів стрілами.

Не менш гарячий прийом на рештки македонського експедиційного корпуса чекав за Дунаєм, де трибалли щепам’ятали про багату здобич, вісім років тому перехоплену Філіпа Македонського. Це не кажучи про цілком зрозуміле бажання відплати за криваві рейди Александра чотири роки тому.

Археологічним свідченням загибелі якоїсь частини македонських бійців у степах може бути знахідка, зроблена поблизу сучасного молдавського села Оленешть. Тут натрапили залишки захисних обладунків із мітками їх власників та інші речі. Це парадне озброєння могло належати офіцерам з армії Зопіріона. При вивченні предметів із цього скарбу, дослідниками особливо було відзначено той факт, що на бронзових обладунках добре помітні сліди ударів.

Так, дещо зі зброї бійців армії Зопіріона явно перепало скіфам — у похованнях від Іст­ра до Танаїса й понині археологи знаходять античні бронзові шоломи й поножі. Одних кнемід античного зразка в такий спосіб було знайдено кілька десятків. Цілком імовірно, що серед них можуть бути трофеї війни із Зопіріоном.

Інші законні власники не повернулися навіть за своїм золотом і сріблом. У 1967 р. у с. Орловка в Одеській області (поблизу переправи через Дунай) у стародавньому бронзовому глечику знайдено скарб монет-статерів. Вони були виготовлені в малоазійському місті Кізик між 405 і 350 рр. до н. е., а останній рік, коли місто випускало таку 330-й до н. е. Зрозуміло, монети могли бути в обігу досить довго, але після 330 р. кізикіни повсюдно витіснено золотими, викарбуваними за велінням Александра з незліченної перської здобичі. 331 р. до н. е. кізикіни, захоплені Александром в Азії, цілком могли бути використані Зопіріоном для набору війська і забезпечення походу до стін Ольвії.

До того ж часу належать декілька скарбів з істрійськими монетами, знайдені уздовж імовірного шляху наступу чи відступу македонської армії. За двадцять три століття законні власники так і не вилучили свої заощадження із «земельного банку». Тепер кізикіни прикрашають експозицію Одеського археологічного музею, нагадуючи про події, що відбулися майже 2300 років тому.

Скорботна звістка, яка не засмутила царя

Утім військові за всіх часів не схильні детально описувати свої поразки та вчасно доповідати про них начальству. Особливо такому, як Александр Великий. Звістка про загибель армії Зопіріона дійшла у ставку Александра на території Персії через рік — восени 330 р. до н. е. Збереглися свідчення, що цар не особливо засмутився невдачею Зопіріона. Чому? Дехто із сучасних дослідників припускає, що цар просто не бажав ділити з ким-небудь славу переможця непереможних скіфів. А ще восени 330 р. на царя Александра чекали не менш значні та поважні справи, ніж підкорення Скіфії.

Хоч би як там було, скіфи постаралися або буря, але ні Зопіріон, ні його 30 тисяч бійців у тил до персів так і не вийшли. Так зненацька скіфи виступили у ролі заступників Перської держави, владика якої лише 180 років тому зробив спробу скорити їхній край.

Що ж отримали у нагороду переможці Зопіріона, адже навіть якщо війну виграла буря, то виграш однаково повинен був у результаті дістатися цілком конкретним еллінам і «варварам». Найбільшою нагородою для тих і інших стала воля. Ані північне узбережжя Понта Евксинського, ані Крим так і не було включено у велику імперію Александра.

Що виграли