Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

– Він не монах, ідіот!

– Не починай. А хто? Я ж не можу пам’ятати усіх твоїх любчиків, – Русланчик розвів руками.

– Піп. Священик. У Лаврі. Чудний такий. Член мені стрічечками прикрашає. Ага. Надивився телевізора з голими бабами. Башту і понесло. Ну, подався він відповідно туди, куди йдуть, коли дахотічка почалася, – нічого не вийшло. Чи то молитви затугі, чи то попи неправильні. Отак: ані з бабами, ані з попами. Познайомилися ми на якомусь фуршеті. Благочинністю там один, до речі, тата твого чоловічок займається. Ну й запарилися у баньці. Да, приємно згадувати. Для нього то трагедія.

– Ги-ги…

– Ги-ги…

– А твій менток тебе ще пістолетом не трахнув? – Клим розтягнув косяка.

– Треба спробувати, – переймаючи папіроску, сказав Руслан. Погладив по грудях.

– Хороша трава.

– Монгольська.

– Та не гони в трубу. Кой там монгольська.

– А ти думай, що монгольська.

– Не буду.

– Ги-ги.

– Ги-ги.

Шкіру взяло приском, і Русланчик морозно пощулився. Надолужити балачками сексуальну напругу, повну відсутність її, не виходило. Він почав натягувати штани. Курнув ще трохи трави, затримав дим, випустив.

– І як тобі з колгоспником? – сказав перегодя.

– Він не колгоспник, а священик, – дійсно-таки цього разу Клима зачепило.

– Всі знають, що у нас попи-колгоспники.

– Ха-ха, – холодно промовив Клим. – А ще і гоміки.

Русланчик знову сапонув по-дитячому повітря з досить відчутним кислим запахом вивітрілої сперми. Йому стало погано. Він надпив води прямо з горлечка.

– Влаштуй одного хлопчика. Приємний, симпатичний, розумненький… ну… так, не занадто, – сказав Клим.

– Потелефонуй завтра. Гадаю, що ніяких проблем.

Останню затяжку він проковтнув і так вийшов на вулицю, несучи у легенях пекуче і солодке тепло. Люди смикалися з одного кінця в інший, перехрещувалися, потім зливалися в одну липку гадюку. Падав білий сніг. Фіолетове потріскування сніжинок на капотах та дахах. Русланчик випустив залишки диму. Дим синьою смужкою виповз із рота. Це дійсно-таки підіймало настрій. «Лексус» рушив уздовж тротуару. Повільно розмазувалося ліхтарне світло, а люди не переставали текти одним потоком, заносячи кінця десь аж біля Бессарабки. Русланчик увімкнув телевізор. «Бі-бі-сі». Він любив цю програму. Добре володів англійською. І нічого іншого не визнавав. Жінка, мулатка з усього, з синіми пишними губами, з білими порцеляновими зубами, передавала, що якийсь астероїд влупиться у Землю десь у дві тисячі сотому. Русланчик засміявся, голосно, дурнувато, бризнувши навіть слиною на вітрове скло. Це дійсно підіймало настрій. Пізніше, за хвилину, а можливо менше, він подивився у дзеркало, повернув голову, щоб краще і спокійніше розгледіти щоку і ранковий ляпас; але обличчя нахабним чином у дзеркалі не розверталося і продовжувало витріщати на нього очі.

Зараз його взагалі розібрало. Він сміявся, закинувши голову, бив себе по колінах. Машину понесло юзом. Він не встиг зжитися з переляком: пірнув у темряву, наче у довгий тунель, потім знову на світло, що мерехтіло якимось малиновим, з чорними підпалинами сяйвом. На великій швидкості він потягнувся під велетенською чорною, невимовно довгою стіною, якої насправді не було. А просто перед ним лежав Дніпро, з берегами і причалами. Але він таки закусив губу, наче ця стіна матеріально відділяла річку від нього. Нарешті він вискочив, прилипнувши слимаком до баранки, на Десятинну, розігнавши переляканих людей. Жовте насіння вогнів заспокоїло його. Авто зупинилося. Русланчик реготнув, на цей раз трохи дурнуватим сміхом.

«Лексус» з виском проскочив жовту арку дому з високими стінами; машину крутнуло і розвернуло, й Русланчик повів машину по Артема. Згадавши, прокрутивши в голові, з усіма чорними дірами, як він сюди потрапив, він весело і дзвінко розсміявся: чорт забирай, він тільки-но був на Хрещатику. Потім він якось увесь обм’якнув, тіло забила дрібна дрож. У ніздрі поповзли запахи. Авто прокотилося якусь там відстань і зупинилося біля велетенської чорної вітрини порожнього дому. Високого, під модерн кінця дев’ятнадцятого століття. На велетенській білій вивісці він прочитав, що будинок здається в оренду. Прекрасний будинок, вирішив він про себе. Але тут вітрину здуло зсередини. Русланчик захотів був ворухнутися, відчинити двері і просто-напросто втекти. Але вітрина продовжувала здуватися, а за хвилину темною рідотою, тягнучи за собою балкони, вікна, потекла до його «лексуса», потріскуючи синіми та жовтими електричними іскрами. Руслан заплющив очі. А коли відкрив, то побачив себе у кромішній темряві. Від переляку підтиснув ноги і зацокав зубами. Але потім прийшли запахи. Втішні, прекрасні і звичні. Так у далекому дитинстві він упізнавав запахи батька й матері. І Русланчику захотілося поплакати. Але нічого не виходило, як він не старався. Він почав розуміти, що очі у нього просто закриті. Русланчик боявся їх відкрити.

– Зроби мені, любчику, масаж простати, – почув він хрипкий і мужній голос.

Цей голос належав Величку. І від радості у нього все заспівало, разом з печінками та кишками. Русланчик розплющив очі. Над ним пролітала білим кігтем периста хмара.

– Чого мовчиш? – спитав Величко, але Русланчик не наважувався повернути голову.

– Я хотів у тебе, дорогуша, запитати, на кой ти крадеш мої труси? Га?

Русланчик зіщулився, прошепотів щось одними губами, швидше подумки, і тут знову побачив себе перед широкими вітринами порожнього будинку, що потребує оренди.

– Чорт! Що це зі мною? – закричав він.

На широкій липі, з розкиданим, наче крила, гіллям, сидів чоловік. Він навіть не сидів, а висів, ніби лежав у повітрі після тяжкої вечері там, сексу чи ще чогось. Русланчик захникав уголос. Скло продовжувало тремтіти салатним, ніби в пудингу з ківі, кольором. І Русланчик більше волів дивитися на хилке скло кольору ківі, аніж на того чоловіка. Але коли він краєм ока упіймав шматок простору, де розташувався чоловік, то того там давно і слід прохолов.

Руслан знову лежав у широкому ліжку Величка. Сам Величко порпався у штанях і одягався. У небі пропеченою непристойною діркою світив місяць. Русланчик гукнув його через всю залу, але капітан не відповів. Величко говорив по телефону. А у Русланчика зараз над головою тяглося розтопленим сургучем небо. Потім вони борюкалися у передпокої, і він скиглив не своїм голосом, невідомо чого, але з тваринячим жахом не хотів залишатися наодинці. Нарешті він знову лежав горілиць, а небо враз вилиняло, і він заснув.

Руслан побачив ноги. Він прокинувся, а вже потім побачив ноги. Як завжди, Русланчик усе систематизував. Троє чоловіків ковзали громадною кімнатою Величка. І знову Русланчика вирубило. З приємністю, до сечовипускання, він зрадів пружкому кріслу «лексуса». Цей брунатний довгий коридор нагадував йому ректальну кишку, але це дійсно впливало на юнака благодатно. Хлопці ходили уздовж цієї труби: з низькими лобами, сутулі, з ухильними вовчими поглядами, що