Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"

- Для початку потрібно вивчитись на кондитера. Я, все ж таки, не знаю багатьох секретів, стосовно кулінарії. Я просто самоучка, - вирішила змінити тему.

- І де ти хочеш навчатися?

- Найкраща школа кондитерів у Парижі. Туди більшість їдуть за великим досвідом та практикою. Тому і я не виняток, - вона посміхнулась, знизивши плечима.

- Тоді так і буде, - я також посміхнувся, раз кивнувши.

- Чому ти такий впевнений у цьому? Чому ти так сильно віриш у те, що я відкрию власну кондитерську, що мої солодощі будуть подобатись іншим? Ти дуже впевнений, Дем’яне..

- Але це ж правда, - я також знизив плечима, трішки розвівши руки в сторони. – Знаєш, - повністю повернувся до білявки, поки вона мовчки спостерігала за моїми рухами. – У мене є деякий магічний дар.

- Ти перегрівся на сонці знову?

- Амелія, просто послухай. Колись я хотів стати поліцейським, коли в мене ніхто не вірив, і я набив тату. І я став поліцейським.

- А потім тебе звільнили, якщо я не помиляюсь, - додала дівчина.

- То вже інша історія, - відповів, сміючись. – Але я також бив татуювання й інші тату з бажаннями, які потім здійснились.

- Ти хочеш набити якесь нове тату?

- Я не проти поповнити свою галерею невеликим сінабоном, наприклад, - я вкотре посміхнувся, знизивши бровами.

Амелія дійсно була здивованою до такого ступеня, що навіть її очі, розкриті ширше, ніж зазвичай, здавалися готовими вискочити з орбіт. В той момент, коли я розкривав таємницю татуювання, у її виразі обличчя було відчутнє приємне здивування.

Її темні очі виражали не лише подив, але й радість, а можливо, навіть трішки пишність. Було видно, що для неї це було щось особливе, несподіване, і в той момент, очевидно, вона відчула себе тією особливою.

Можливо, в її серці закладалася думка, що хтось взяв на себе турботу про неї, зробивши її героїнею власної історії, вивівши на передній план все важливе та дороге для неї. Навряд чи, ще хтось колись хотів, чи робив татуювання, які мали сенс саме про неї, або з тим, що важливе для неї. Але я був готовим до цього. Не знаю, чи то в її випічці було щось приворотне для мене, чи я дійсно був на стільки враженим та можливо, ... Ні.. точно, ні.

- Чому ти це хочеш? – запитала вона, відволікаючи мене від моїх думок.

- Я хочу, аби в тебе усе було так, як того хочеш саме ти, - не думаючи, швидко відповів я. – Якщо воно має для тебе сенс, воно важливе для тебе. Напевно, я також не далекий від цього.

- Ти ніби зізнаєшся мені у симпатії, чи навіть у коханні, Дем’яне, - Лія гучно, але трішки нервово засміялась, прикриваючи долонею лице. Я лише косо глянув на неї, хитаючи головою.

- Я взагалі ніколи не закохувався. А ті симпатії до дівчат, що були у школі – то просто, дитяча уява, - сказав я, намагаючись не думати про ті слова. – Я не закоханий у тебе, Ліє! Навіть і не мрій!

- Потрібен ти мені, - вона пхикнула, проте продовжувала сміятись. – Я, наприклад, мрію про єдиного на усе життя.

- Такого не буває, - різко вкинув я.

- Чому? – білявка повернулась до мене, спираючись підборіддям на свій кулак.

- Рано, чи пізно люди розходяться, чи то за власним бажанням, чи так доля звела.

- Проте, ти не думаєш, що доля може зробити так, аби вони знову зустрілись?

- Так бува лише у фільмах, - я заперечно похитав головою, кривлячись. – Окей, можливо, якщо людям і доля бути разом. Тоді чому вони розходяться?

Амелія мовчки знизила плечима, продовжуючи дивитися на мене.

- Ліє, люди самі розбивають собі серця, коли ставлять пріоритет людини, в якої вони в пріоритеті і близько не стояли, - я розвів руки в сторони, переводячи погляд в далеч моря. – Одного дня просто варто обрати себе, а не інших.

- А, як щодо добивання? – її слова змусили знов мене повернутись до неї.

- Про що ти?

- Ну, коли людина так сильно хоче бути з іншою, що йде на усі можливі дії, аби добитися серця чи уваги від неї.

- Це тупо, - щиро відповів я, але зустрівся з обуреним поглядом дівчини. – Чому я маю добиватися уваги тієї жінки, якій начхати на мене?

- А якщо вона цього хоче?

- Тоді чому вимагає цієї «війни за серце»?

- Дівчата люблять увагу такого роду, - Лія посміхнулась, схиливши голову трішки набік.

- Якщо людина обрала не мене, а іншого, чи іншу. Я не буду добиватися її знову, - натягнув кутики губ. – Я з тих, хто вірить у те, що якщо обрали не тебе, варто відійти. Попри все кохання, близькість, чи прив’язаність, я маю здатися.

- Але чому? – вона здивовано звела брови. – Хіба ти готовий так просто втратити своє кохання?

- Якщо вона цього хоче, так.

Ще з самого дитинства я відчував у собі глибокий внутрішній принцип: не добиватися чиєїсь уваги, не штовхати події у власний корисливий шлях. Я вважаю, що якщо когось зацікавлю, вони самі оберуть мене, інакше – це не моя доля. Не вдалося? Так, можна сказати, що не фартануло. Але чому я повинен змінювати чиюсь думку, застосовуючи дурні методи звернення на себе уваги? Я вважаю, що це суперечить моїм основним цінностям та принципам.

І навіть якщо існує ідея про те, що ми призначені одне для одного, що це доля, але вибір іншої людини вказує на інший шлях, я розглядаю це як доказ того, що доля може бути гнучкою, чи її взагалі немає. Можливо, існують ще якісь невідомі пояснення цьому, і я відкритий для вивчення їх, але залишаючись, в цілому, при своїх основних переконаннях.

- Вже доволі пізно та прохолодно, - раптом сказала Амелія. Хоча, ніби й не хотіла цього. – Потрібно йти вже в будинок.

- Так, авжеж, - я сумно посміхнувся та почав допомагати дівчині складати усе, що ми принесли з собою.

Мені справді хотілося ще трішки залишитися, провести час поруч з Амелією. Не лише для того, щоб говорити лише про себе, відповідаючи на її питання. А щоб дізнатися більше про неї, стати тим, хто ставить ці питання. Дізнатись про її думки, світогляд, якісь історії. Я бажав вдарити в глибину тих дитячих спогадів чи можливо історій, які сформували її світогляд у сучасності. Хотів почути ті дрібниці, які чинили її смішною або вразливою.