Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Анна

— Ще ніколи так сильно не почувалася ідіоткою, як зараз, — сказала я на межі істерики.

Це було до біса боляче. Так, що моє серце розривалося на малесенькі шматочки. Він усе ще притискав пістолет до моєї голови, хоча я вже давно опустила свою зброю. Мої руки затремтіли, хватка на руківʼї ослабла. У розмову втрутилася Наталія, але я майже не чула, що вона говорила. Мені було начхати. Мій порожній погляд був спрямований вперед в очікуванні наближення моєї смерті. Ніхто не випустить мене звідси живою. А якщо вони й зроблять це, то лише для того, щоб завдати мені болю, скривдити мене, познущатися. Я перевела очі на Демʼяна, що вже почувався переможцем. І те, як він захищав Лану… Це зовсім не схоже на того чоловіка, що дозволив собі приставити дуло до моєї голови. У думках сплили усі найважливіші моменти. Я не могла і не хотіла вірити, що Дан здатен на таке. Точно не після того, що між нами було. Але ось ми зараз стоїмо тут, і чоловік, у якого я закохана, тримає мене на прицілі.

Якщо йому накажуть убити мене, то він без роздумів зробить це. У цьому я була впевнена на сто відсотків. А ще я прекрасно розуміла, що мій кінець уже близько. Не було сенсу стримуватися, тож я дозволила сльозам покотитися по моїх щоках. У вухах було глухо, в голові паморочилося. Я наче перебувала у якомусь своєму трансі. Але раптом пролунав постріл. Я здригнулася, усе ще відчуваючи холодний метал на своїй голові. Пістолет вислизнув з моєї руки, і раптом почалося щось незрозуміле. Постріли з обох боків посилювалися. Я відчула, як Дан відвів руку вбік для того, щоб вистрелити туди, де стояла Наталія.

Це був чистий хаос з куль, що літали довкола. Але я не чула і не помічала нічого. Наче на автоматі мене кинуло назад і… Боже, я бігла так швидко, ніби від цього залежало моє життя. Фактично це була правда, адже мене не залишили б живою. Але в цій метушні мені вдалося втекти. Я забігла в ліс, відчуваючи, як сильно билося серце в моїх грудях.

Спершись рукою до дерева, я озирнулася назад. Очікувала, що хтось з людей Демʼяна просто зараз схопить мене, але вони, здається, надто сильно зайняті перестрілкою. Гаразд… Отже, у мене є шанс втекти.

І я почала бігти стежкою між деревами, не зупиняючись. У легенях пекло від холодного повітря, в ногах відчувалася втома. Я задихалася від браку кисню та сліз, що душили мене. Але я продовжувала бігти. Зупинилася на мить, щоб передихнути. Втомлено сперлася спиною до товстого стовбура дерева та заплющила очі. Мені не було страшно через те, що мене спіймають і вбʼють. Мені просто було боляче. Я підняла руку до своєї шиї та почала терти її, намагаючись позбутися спазмів у горлі. Але це, чорт забирай, не допомогло! Неприємний клубок так сильно стискав горлянку, що я не могла дихати.

І раптом неподалік почулися кроки…

— Господи! — налякано видихнула я.

У мене не було іншого вибору, як бігти далі. Я прискорилася, сильно стискаючи щелепи. Мої ноги декілька разів послизнулися на вологому ґрунті, але я змогла втриматися на ногах. А потім… Моя права ступня перечепилася через якусь гілку. Я просто повалилася на землю, стримуючи гучний крик. Здається, у мене вивих, бо різкий біль у щиколотці сковував мої рухи. Я вчепилася за стовбур дерева та почала підіймати. Голосно застогнала від болю. Порція нових сліз зібралася на очі.

— Не рухайся! – знайомий голос прикував мене на місці.

Я завмерла. Мені не варто було навіть озиратися, бо я чудово знала, що в нього в руках пістолет, що націлений в мою спину. Спочатку я відчула страх, а потім — повне спустошення. У мене не було сил злитися чи боротися далі. Я була розбита.

— Пристрелиш мене? – спитала я та все ж наважилася обернутися обличчям на Дана. — Зроби це! Чого чекаєш? Вистрель, чорт забирай!

Я навіть не зрозуміла, що почала кричати. Але мені було так невимовно боляче, що всередині все розривалося. І я хотіла, щоб він знав це, щоб почув мої крики до того, як виконає наказ свого боса та вбʼє мене.

— Анно, прошу… – Дан з благальним виразом обличчя схилив голову вбік.

Химерні темні тіні в місячному світлі вигравали на його лиці. Він був таким красивим, але водночас потворним у цей момент. То он як насправді виглядає смерть?

— Я не хочу робити тобі боляче, — додав він.

Я не стрималася та засміялася. Його пістолет усе ще був направлений на мене, хоча я стояла перед ним зломлена та обеззброєна.

— Ти уже зробив! — процідила крізь зуби. Моя рука піднялася до моєї голови і я вказівним пальцем постукала по тому місці, де ще недавно відчувала холодний метал. — Ти приставив свій пістолет ось сюди! І зараз ти тримаєш мене на прицілі, хоча я абсолютно чиста. Я не маю зброї, не маю нічого…

— Анно… — Дан потягнувся до мене вільною рукою.

— Не чіпай мене! — голосно закричала я, відступаючи. Моя нога боліла, тому я змогла відійти лише на два кроки. — Не торкайся мене більше ніколи. Ти… Ти брехун і зрадник!

Сльози покотилися по моїх щоках. Я приречено підняла обидві руки вверх. Дан зробив декілька кроків у мій бік, і я сильно зажмурилася, готуючись до найгіршого. Губи тремтіли, пальці заніміли, а в грудях так сильно пекло, що здавалося, ніби як от-от задихнуся.

Він підійшов майже впритул. Я схлипнула. Усередині все боліло від образи. Груди стискало так, що легені впиралися в ребра.

– Я не хочу тебе вбивати, — тихо сказав Дан. Його подих торкнувся моєї щоки, і я здивувалася, що він підійшов так близько. – Я збираюся допомогти тобі, Анно. Нам.

Я розплющила очі та спантеличено подивилася на нього. Він стояв так близько. Рука з пістолетом була опущена.

— Нам? – перепитала я. – Нема ніяких нас, Дане. Ти з самого початку брехав мені! І ти думаєш, що я знову повірю тобі? Почну довіряти? Краще вбий мене просто зараз!

— Дозволь мені все пояснити, – попросив він.

Я різко похитала головою. Ні-ні-ні! Жодні його пояснення не виправдають того, що він зробив.

— Коли це все почалося? — спитала я. — Розкажи мені! Я хочу знати до… – я зглитнула. – До того, як ти вбʼєш мене.

— Усе почалося тоді, коли на тебе напали в автомобілі, – відповів він.

Мої очі розширилися від усвідомлення, а з вуст вирвався тихий схвильований видих. Боже… Ні! Я не хочу в це вірити. Він не міг… Але варто було по-новому поглянути в його карі очі, як я побачила у них свого нападника. Того, хто убив усіх охоронців.

— Залишив мене на десерт? – спитала я, стиснувши зуби. – Ти міг убити мене ще тоді!

– Міг, – погодився Дан, кивнувши головою. — Але мене б тоді не назначили твоїм охоронцем.

Я розчаровано похитала головою. Здавалося, ніби мені не може ще більше боліти, але це боліло. Кожна нова правда боліла сильніше.

— Я мав уже давно убити тебе, але…

– Не продовжуй! – різко сказала я. – Не хочу більше нічого чути. Усе було брехнею. Абсолютно все.

— Ні, Анно. Мої почуття до тебе завжди були справжніми. І спочатку я боровся з цим, але ти сама знаєш, що це не спрацювало.

У мене голова йшла обертом від усіх цих слів. Я не могла вірити йому, не хотіла слухати. Не після того, як він зрадив мене.

— Ти вбив мого батька! – голосно закричала йому в обличчя. — А потім втішав мене і трахався зі мною. На твоїх руках ще навіть не висохла кров мого батька, коли ти торкався мене. Боже… — я скривилася від огиди та зі всієї сили штовхнула його в груди. – Я ненавиджу тебе! Я так сильно ненавиджу тебе! Тобі краще пристрелити мене просто зараз, бо я не стримаюся і вбʼю тебе.

Він відступив на декілька кроків. Я важко дихала від емоцій та сліз, що стікали по моїх щоках. Я поклала руку собі на груди та зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися.

– Прошу… – Дан криво посміхнувся та простягнув свій пістолет руківʼям до мене. – Можливо, це твій останній шанс, Анно.

Я недовірливо подивилася на пістолет, а тоді знову на Дана. Це якась гра? Інакше важко зрозуміти його дій. Але до біса все! Я вихопила пістолет з його руки та направила дуло йому в груди – прямісінько в серце.

— Твій батько був жахливою людиною, — заговорив Дан. — Мені доводилося бачити Германа Чорного у своєму домі тоді, коли його люди вбили усю мою сімʼю. Я чув, як ґвалтували мою матір. Я зненавидів вас так сильно, що хотів убити кожного і знищити клан Чорних. Я виріс з бажанням помсти. Я напав на тебе, бажаючи відплати твоєму батькові за все скоєне. І, присягаюся, я не хотів закохуватися в тебе, але це сталося. Це не був мій вибір. Але ж серце не обирає, правда?

Мій розмитий погляд усе ще був прикутий до його грудей. Хоч як би сильно не хотіла зрозуміти його, я не могла цього зробити. Дан обманював мене увесь цей час. Він убив мого батька і тим самим дозволив іншим людям клану прибрати мене з посади. Через нього я страждала. Усе завжди було через нього!

— Я б хотів тобі все пояснити, але в нас мало часу. Люди Демʼяна скоро прийдуть сюди. Вистрель мені в ногу!

Я підняла погляд до його обличчя та насупилася.

— Щ-щ-що? – розгублено перепитала.

— Вистрель мені в ногу! – майже наказав він упевнено. – Краще в коліно. Тоді я не зможу рухатися, а тобі вдасться втекти.

— Ти жартуєш?

— Чорт, Анно! – Дан мало не заричав. — Опусти пістолет униз і натисни той довбаний гачок!

Я затремтіла від його тону. Але водночас відчула злість. Як він сміє наказувати мені після всього, що зробив? Зціпивши зуби, я опустила пістолет вниз. Мені хотілося завдати йому болю, навіть якщо й фізичного. Один натиск — і куля вдарила йому прямісінько в праве коліно.

Дан вилаявся крізь стиснуті щелепи. Він сперся рукою до стовбура та повільно опустився вниз. Чесно кажучи, я не відчула жодного полегшення від того, що ранила його. Мабуть, цього було не достатньо. Я могла всадити кулю йому в голову, але… Натомість мої ноги повели мене до нього. Я присіла поруч з ним і обережно поклала свою руку на його коліно. З відкритої рани лилася кров, просочуючись в чорну штанину.

— Боляче? – тихо спитала я.

Хотілося насварити на себе. Я не повинна співчувати йому! Він ж мало не вбив мене.

– Нормально, – буркнув він.

Дан раптом поклав свою руку на мою шию та різко притягнув мене до себе. Я ахнула від несподіванки. Мій погляд зустрівся з його темними очима, в яких я мало не потонула.

— Памʼятаєш, я розповідав тобі про свого дідуся, який був лісником?

– Так… Це правда?

— Я не завжди брехав тобі, Анно. — Дан провів рукою вверх, торкаючись пальцями моєї щоки. – Його будиночок недалеко звідси. Приблизно через двісті метрів стежка заведе тебе в глухий кут. Тоді тобі варто піднятися вверх. Ти вийдеш на ґрунтову дорогу. Доведеться трохи далеко йти, але там буде деревʼяний будинок. Про нього ніхто не знає. Сховайся там. І як тільки я владнаю все, то прийду до тебе.

— Як я можу вірити тобі? – тихо спитала.

– Ти повинна, — сказав він. — Я не дозволю їм убити тебе. Прошу, довірся мені. Ніхто не зможе врятувати тебе зараз. Тільки я. Чуєш?

Я заперечливо похитала головою. У лісі почулися якісь звуки. Я затремтіла, озираючись довкола. Серце почало глухо битися в грудях. Мій наляканий погляд знову відшукав темні очі Дана. Вкотре зʼявилося дике бажання плакати. Як він так може? Спочатку зрадив мене, а тепер намагається врятувати.

– Анно… – Дан притулився своїм чолом до мого і заплющив очі. – Мені шкода, що між нами усе так вийшло. Мені шкода, що ми ті, ким ми є. Я ніколи не зможу сповна загладити свою вину перед тобою, але…

– Але? — тремтливо спитала я крізь сльози.

– Я кохаю тебе, – прошепотів він.

І на підтвердження своїх слів Дан притиснувся своїми губами до моїх у довгому болючому поцілунку. Моє серце розривалося від болю. Я хотіла вірити йому, але образа була сильнішою. Я відірвалася від його губ та відвернулася, ховаючи свої заплакані очі.

— Біжи, Анно! — Дан востаннє торкнувся моєї руки. — Біжи! Вони вже близько.

Я підвелася на ноги, стискаючи в руці його пістолет. Мій погляд опустився на закривавлене коліно. Уперше за останні хвилини принизливої поразки я відчула силу. Очі піднялися до обличчя Дана. Він пошепки повторював, щоб я тікала.

— Ти знищив не тільки клан, – холодно сказала йому. – Ти знищив мене. Я ніколи тобі цього не пробачу, Дане. І коли ми зустрінемося наступного разу — ти будеш мертвий!

Я стиснула зуби та зі всієї сили вдарила ногою прямісінько в його поранене коліно. Дан заричав від болю, хапаючись пальцями за рану. Я востаннє глянула на нього, а тоді побігла глибоко в ліс, залишаючи його за своєю спиною.

Як і казав Дан, через двісті метрів я опинилася в глухому куті. Я підняла погляд на шлях, що тягнувся вгору. Можливо, там справді знаходився будиночок його дідуся, але я була б останньою ідіоткою, якби пішла туди. Мені не потрібна допомога від того клятого зрадника!

І саме тому я побігла вниз — у повну невідомість. Мене не хвилювало, що люди Демʼяна можуть спіймати мене. Мені було абсолютно начхати на це. Я більше не боялася смерті…